Ця неймовірна пригода трапилася з моїм татом-журналістом років тридцять тому. Він розповів мені її докладно, тож подаю з його уст.
* * *
- Редакційне завдання привело мене у віддалене село. Я зібрав необхідну інформацію, поспілкувався з цікавими людьми, уточнив деякі деталі, факти і вже стояв на зупинці в очікуванні автобуса. Хотілося якнайскоріше повернутися додому, сісти за письмовий стіл й оперативно підготувати журналістський матеріал у черговий номер газети. Тут же, на зупинці, обмірковував концепцію майбутньої публікації.
Аж раптом чую хриплий голос: «Поїхали! Поїхали!».
- Хто це говорить?.. - дивуюся. - Адже на зупинці нікого. Якась мара!
Оте «Поїхали! Поїхали!» повторювалося знову і знову. Я аж оторопів. Та й куди поїхали, автобуса ще нема?..
У прочинених воротах сусіднього із зупинкою подвір'я з'явився дядечко, посміхається до мене і заспокоює:
- Не дивуйся, парубче. У нашому невеличкому селі вже всі до цього звикли. А ти, бачу, нетутешній. Це моя Галя так дражниться.
- Яка ще Галя? - запитую.
- Та ось вона...