(З фенологічного щоденника)

Є така цікава пора в природі — передосіння. І це слово вжито не як прикметник, а як іменник. Ні, це не “бабине літо”, що приходить у вересні, посноване довгим павутинням. Передосінням можемо назвати другу половину серпня. Зрештою, в народному календарі українців свято Маковія (14 серпня, а за старим стилем — 1 серпня) називають першим осіннім святом. Хоча, здавалося б, ще не осінь, але вже й не літо. Сонце вдень може добряче пригріти, та ранки й ночі — прохолодні. Складається враження: прохолоди додає й роса, бува, що й тумани — хоч не вельми густі, молочні, проте чітко вказують про наближення осені.

Листя на деревах і кущах ще не позолотилося. Хіба що на смородині та порічках воно вже пожовкло. А так подивився на берізку, ліщину і побачив — на зеленому листі де-не-де з'явилися жовті цятки. З кожним днем вони більшають. До того ж ліщина подарувала мені кілька горішків. Поки що зернятка не коричневого, а білого кольору. ”Молоді”. - кажуть. Люблю такими поласувати! Доспілі яблука, груші, сливи у садах — також дари осені.

Детальніше:ПЕРЕДОСІННЯ

(Етюд)

На початку літа квітка соняшника нагадувала ромашку. Тільки замість білих — красувалися жовті пелюстки. Соняшник вранці завжди дивився на схід сонця, потім повертав квітку-голову на південь за рухом небесного світила, а ввечері півобертом проводжав його захід, заглядаючи з-за тину. Як тільки сонце опускалося за обрій, соняшник знову повертав свій погляд на схід, з нетерпінням очікуючи світанку. Лише прохолодна північна сторона не цікавила рослину.

Минали дні, тижні... Соняшник ріс на очах. У спеку я поливав його водою. Квітка більшала, а стебло піднімало її чимраз вище. На ній вже добре було видно зернятка. Вона так само вперто спрямовувала свій погляд за рухом сонця, жадібно хапала його проміння. Згодом робила це дуже повільно. Не вельми легко повертати рослині обважнілу масивну голову. Я навіть назвав соняшника “ледацюгою”.

Під кінець літа голова соняшника стала здоровенною, мов тарель. Тепер йому байдуже, куди прямує сонце. Соняшник дивився тільки на схід. А через деякий час взагалі понуро опустив голову додолу. Стебло, хоч і міцне, та зігнулося під її вагою у дугу. Аби соняшник “не зарив носа у землю” (є така українська народна приповідка), я підпер його голову рогачем. Ще трохи часу — і зітну її. Будемо ласувати насінням! Частину прибережу для птахів, аби підгодовувати взимку, частину для нового висіву. Отож, не марним було життя соняшника!..

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10 класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

Бабуся Леся щойно прийшла з городу. Принесла у кошику кілька молоденьких огірочків. Завбачливо помила їх у свіжій водичці, поклала на стіл, а сама стала співати: “Посіяла огірочки...”,  потім ще щось на додаток “Огірочки зелененькі, то великі, то маленькі...” (і то вже цікавим речитативом). Любить поспівати! А в церковному хорі, коли чуєш її голос, то враження, що лине пісня з Небес.

- Пригощайся, Маркіяне! - звертається до мене, ніжно посміхаючись. - Перший врожай. Але, передусім, перехрестись і подякуй Господу молитвою Отче наш і попроси: “Благослови, Боже, зібрати цей врожай!”.

Я так і зробив, зробив з глибокою-глибокою вірою християнина.

Скуштувавши огірочка, радісно вигукнув:

- Ой, який смачний!

Детальніше:ОГІРОЧКИ ЗЕЛЕНЕНЬКІ...

Інколи осінній ліс буває тихим-тихим, особливо у період “бабиного літа” та наприкінці вересня. Птахи замовкли. Одні вже відлетіли у вирій, інші готуються до відльоту, тому не до співу. Хіба що зрідка зашелестить листя від раптового подиху вітру і застогнуть скрипом, наче від нестерпного болю, старі високі сосни.

- Невже ліс спорожнів? - запитую себе подумки.

Ні, це не так! У ньому вирує життя. Тільки воно приховане від людей. Щоб побачити, почути, потрібно пильно-пильно вдивлятися, ретельно-ретельно прислуховуватися.

А тут мені таки пощастило! Лісову тишу порушив стук дятла: «Тук-тук-тук!..». Спочатку кілька пробних стуків, а потім затріскотів кулемет. Звуки розносяться околицею. Через гучне відлуння складається враження, що то кілька дятлів передають інформацію телеграфами, як у старих кінофільмах.

Детальніше:ЛІСОВИЙ ТЕЛЕГРАФ

(Картинки з життя)

На вихідні приїжджаю зі студентського гуртожитку у Львові додому, у рідний Червоноград. Одного разу заходжу у під'їзд своєї багатоповерхівки, а там, на площадці першого поверху, стоїть табуретка, на ній великий полумисок, наповнений червоними соковитими яблуками, і записка: «Пригощайтеся! На здоров'я!». Це сусід постарався.

Студенти, самі розумієте, вічно голодний народ. Як глянув, відразу слина покотилася. У бабусиному саду ростуть такі ж яблука, вже й запаслися ними на зиму, але (ото людська натура!) у саду сусіда вони чомусь смачніші...

Беру яблуко, жадібно кусаю, бо таки зголоднів, мов той вовк, озираюся по боках, зиркаю по кутках, чи не бачить хтось. Та ні ж бо, не краду! Усіх гостинно запрошують «до столу».

Спасибі, Добрий Сусіде!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів