(Деякі проблеми відносин між українцями і поляками у XIX — на початку XX століття)
Попри кардинальну різницю у поглядах на події минулого (скажімо, на Волинську трагедію, визвольну діяльність ОУН-УПА, постать Степана Бандери...), все ж Польща є тепер для України не тільки найближчим сусідом (і це навіть не з огляду на географічне розташування), а й надійним партнером у прагненні нашої держави стати повноправним членом Європейського Союзу і НАТО. Але, вміючи прощати, що велить і християнська мораль, пам'ятаймо: історія багатовікових взаємин двох народів була, на жаль, далеко не гладкою. Один із так званих “тривалих кризових періодів” припав на XIX — початок XX століття.
У цей час поляки й українці не мали власних держав. Їхні національні території були поділені Австро-Угорщиною, Росією та Прусією.
Поляки жили мрією про незалежну Польщу. Вони, за незначним винятком, не змогли піднятися до визнання культурно-освітніх, тим паче політичних прав українців, які протягом усього XIX століття набували нових рис самосвідомості й утворили новітню українську націю. В історії українсько-польських стосунків Галичина займала особливе місце, оскільки була вузлом цих взаємин.
Піднімаючись на боротьбу проти панування Російської імперії, діячі польського національно-визвольного руху майже не використовували революційну силу українських селян (а вони становили більшість української нації), не вважали їх надійною опорою, союзником. Міжнаціональні стосунки особливо загострились під час “Весни народів” - революції 1848 року. Українці домагались поділу Галичини на дві частини: Східну (українську) і Західну (польську). Поляки ж вважали всю Галичину виключно польською територією (байдуже, що чисельно переважало українське населення) і тому чинили опір намаганням українців розділити Галичину і об'єднати її частину з Північною Буковиною. Такий поділ загорожував польському пануванню в краї, спричинив би втрату багатьох природних ресурсів.
Наприкінці XIX — початку XX століття пожвавлюється національний рух на західних землях України. Для надання освіти українським селянам, поширення української культури та на противагу польським впливам у 1868 році народовцями засновано товариство “Просвіта”, ширшає мережа української періодики. Для виховання і навчання української молоді організовуються товариства “Сокіл”, “Січ” та інші. Вчені, інтелігенція Львова організовують Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка у Львові під головуванням Михайла Грушевського. У Львівському університеті (цілком сполонізованому) на домагання тих же вчених, інтелігенції створюється кафедра української мови. Завдяки успіхам на освітянському, духовно-релігійному, культурному, економічному поприщі Галичина стає центром українського національного руху. Українські письменники з Наддніпрянщини мають нагоду друкуватися насамперед в Галичині.
Проте, всі намісники Галичини були поляками і провадили ворожу для українців політику. У 1895 році австрійською владою під час виборів було допущено грубі зловживання на користь поляків. У 1897 році під час виборів до українців застосували відкритий терор: вбито 8 чоловік, поранено — 29, заарештовано — 800. Звістка про це схвилювала всю Україну, та й не тільки.
Намагання польських шовіністичних кіл перешкодити посиленню українських позицій призвело до загострення стосунків між двома народами. Найпоширенішими проявами цієї ворожнечі стали зіткнення між польськими й українськими студентами у Львівському університеті, під час яких було вбито українця Адама Коцка (1910 р.).
На жаль, пароблеми в польсько-українських стосунках у XIX — на початку XX століття так і не були вирішені...
Однак зважмо на мудрий вислів одного сучасного польського дипломата: “Україна ніколи не була сильною без підтримки Польщі, як і Польща без підтримки України. Прикра ворожнеча між народами тільки послаблювала обох”.