Останні новини
20 лютого 2024
18 лютого 2024

 

31 січня – день пам'яті священомучеників, лікарів-безсрібників братів Кира та Йоана. Вони належать до ранніх християн, жили у IV столітті. Займалися медичною практикою. Зцілювали не лише травами, власноруч приготовленими мікстурами, а й молитвами, духовними бесідами. Лікували хворих безкорисливо, плати з них не брали. Тому вдячні люди-пацієнти прозвали Кира та Йоана безсрібниками. За наклепами заздрісних лікарів-язичників братів стратили погани.

Цих святих достойників сучасні лікарі вшановують як своїх небесних покровителів.

Народні прикмети:

- Якщо у цей день опівдні ясне сонце – швидко прийде весна.

- Мороз у цей день зиму продовжить, а весну затримає.

- Якщо у цей день почнуться віхоли, то в лютому вони продовжаться.

- Тихий день – спокійний лютий.

 

 

 

Третій горизонт: альманах. – Червоноград: ТзОВ «Червоноградська міська друкарня»; Додаток до газети «Літературний Червоноград», 2023 – 96 с.

**

«Україну огорнемо любов’ю,

Долілиць не впаде. Так і знайте!

Наше слово обагрене кров’ю,

Та в нім твердь незборимої фальти».

(Ольга Голузинець)

Червоноградське літературно-мистецьке об’єднання «Третій горизонт» засноване у лютому 2008 року. Чому обрали саме таку назву? Є географічний горизонт (обрій), є підземний – шатний, а третій – це духовний, мистецький. Він підноситься над усіма горизонтами.

За цей період творчою спільнотою видано п’ять однойменних альманахів, у т.ч. тематичний, присвячений 200-літтю від дня народження Тараса Шевченка.

Війна, розпочата росією проти України у 2014 році, яка з новою хвилею триває й досі, епідемія коронавірусу дещо перервали творчі плани й видавничі проекти «третьогоризонтівців». Можливо, хтось спитає: «А чи на часі тепер видавати альманах». Відповімо ствердно: «На часі! Друковане слово, Слово Правди завжди потрібне суспільству!».  Таки влучно звучить в епіграфі слово «фальта» (закарпатський діалект) з вірша  Ольга Голузинець. А це – рід, сімейство, родина, це вся Україна!

Отож, література завжди на часі! Письменник передбачає події, письменник випереджає час, творить не тільки для сьогодення, а на століття вперед. Він – Пророк! Та найважче для творця слова, коли передбачуване ним же «імовірне» лихо перетворюється на реальність і вже доводиться писати новий текст про те, що сталося. Однак справжній автор ніколи не стане рюмсати: «А я вас попереджав, я передбачав!..». Він і далі буде боротися проти зла Словом. Слово – це зброя!

Письменники ніколи не залишаються байдужими до усіх складнощів життя, перепитій та тривог, людського болю. Їхня вдача ще й у тому, що вони ніколи не живуть одним днем, а сміло дивляться у майбутнє, шукають у ньому щось оптимістичне, вони завжди позирають на «третій горизонт» - горизонт високої духовності, любові, взаєморозуміння. Творити високе, духовне закликають й інших.

Наш альманах об’єднав різні покоління – і старших авторів, і молодих. Та у кожного з них превалює тема України, її історії, патріотизму народу, героїзму воїнів-захисників Батьківщини. Так сталося, що лихо війни, яку ми ніколи нікому не нав’язували, відгукується ледь не у кожному дописі. Бо ми не байдужі до своєї Держави! Є тут і художні твори, які торкаються глобальних проблем духовності, моралі, загальнолюдських цінностей, складних філософських та психологічних питань. Звісно, ніколи не зникають інтимна лірика, розповіді про сокровенні, найпотаємніші почуття (своєрідна сповідь душі автора перед читачем), образи рідної природи; завжди залишаються потрібними вірші та проза для дітей.

Видання стало трибуною для поетів і прозаїків з Червонограда, Соснівки, Сокальщини, Радехівщини… Його авторами є Ольга Голузинець (голова літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт», редактор альманаху), Леся Гук, Леся Гумен,Богдан Демчук, Наталія Кічун-Лемех, Дарія Коберник, Ганна Кузьмак, Тарас Лехман, Марія Лобай, Марія Магдзяк, Надія Марцинюк, Іван Напора, Марія Обшарська, Надія Олійник, Галина Процюк, Надія Самсін, Ольга Бучек, Олена Федюра, Людмила Василенко, Ольга Карпюк, Микола Клебан.

Альманах щедро ілюстрований фотознімками Лесі Гук й Івана Напори, репродукціями картин Миколи Клебана.

***

Цей шостий випуск альманаху приурочено до 15-ліття ЛМО «Третій горизонт».

Тарас ЛЕХМАН, прес-секретар Червоноградського літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт».

 

 

 

(Зі спогадів колишнього листоноші)

Наприкінці 50-х – початку 60-х років минулого століття Володимир Овсійович (тоді ще парубок моторний) розносив пошту у рідному селі, розташованому на межі Сокальщини і Жовківщини Львівської області.

Село було віддалене від траси обласного, навіть і районного значення. Мешканці нарекли його «Глухим Кутом».

Щодня, чи то сніг, чи то дощ, чи то мороз дошкульний, чи то спека, йому доводилося долати кілька кілометрів до містечка, де у централізованому поштовому відділенні  він забирав кореспонденцію, періодику, для декого готівку мізерної пенсії, потім вертати у рідне село, щоб віддати людям належне.

Аби мав додатковий вихідний (бо і вдома клопотів удосталь), тим паче відпустку, Володимир Овсійович просив «на підміну» сусіда – колишнього військового фінансиста, офіцера у відставці, ветерана-пенсіонера. Адже сільським листоношам законний вихідний передбачався лише раз на тиждень. І то не завжди. Особливо перед новорічними святами. Так тоді вирішило керівництво пошти. Сусід завжди зголошувався допомогти. Йому довіряли. Ще б пак! Знається на фінансах і відповідальний.

…Добре, коли листоноші траплялася випадкова машина. Але тоді у селах транспорту було обмаль (як правило, колгоспного), маршрутні автобуси майже не курсували.

Щоб скоротити шлях, Володимир Овсійович не раз ішов колгоспним полем, навколо якого поросли густі ліси. Таке «задоволення» було небезпечним. Тоді у цій місцевості водилися вовки. Хоч небагато їх було, та таки… вовки! Люди не раз бідкалися, що далеко на вигоні пропало телятко, кізонька, на берегах річки гуска, качка… Потерпали від них і лісові звірята. Вовчі завивання, від яких аж моторошно ставало, особливо було чутно у селі у холодні зимові ночі.

-Взимку, затримавшись допізна у поштовому відділенні, - згадує Володимир Овсійович, - ішов я з «набитою» поштовою сумкою у рідне село через колгоспне поле. Сніг був неглибокий, морозець скріпив його, тож легко торував стежку, тільки під ногами потріскувало. З неба підсвічували дорогу повний місяць і ясні зорі. До найближчої хати села залишалося метрів двісті. Та враз побачив чотирьох вовків. Зненацька обступили мене, взяли в облогу. До кожного з них було з половину сотні метрів.

Чув колись, що вовки остерігаються (а, може, бояться) вогню. Витягнув з поштової сумки першу ж газету, яка потрапила у жменю, скрутив її у трубку і тремтячими руками  з першого ж разу (аж лосі дивуюся) підпалив сірником. Став розмахувати «факелом».

Сіроманці оторопіли, люто засвітили очима, проте трішечки відступили. Позираю на них, а сам поволі, без різки рухів, крокують у напрямку села. Тут уже й собаки загавкали. Це також насторожило вовків. Допоміг і церковний дзвін, який зненацька залунав. Так у селі сповіщали лиху новину: хтось помер. А враження склалося, що це по мені дзвонить дзвін, заживо мене хоронять. Через якусь мить вовки чкурнули у найближчий ліс.

…Нарешті йду вулицею села і молюся, дякую Богу за порятунок. Ішов біля самих плотів. Якщо знову негаразд, то шмигну у перші ж ворітця. Тоді звірюки може й не дістануть мене.

Бачу, що в колгоспній конторі у кабінеті парторга ще світиться настільна лампа. Зайшов до нього. Розповів про свою зустріч з вовками, про спалену газету. Дістав з поштової сумки і поклав на стіл газети, листи, тобто все те, що мав віддати парторгу. Але чогось не вистачає. Далі нишпорю у сумці, шукаю ще одну газету, однак там її нема. Виявляється, що я спалив перед вовками передплачувану парторгом московську «Правду». А в цьому номері була надрукована архіважлива постанова ЦК КПРС, з якою він мав сам ознайомитися й оперативно поінформувати колгоспників про чергові рішення партії. І зробити це тільки з трибуни клубу, і тільки з «Правдою» в руках. Телефоном уже надійшла відповідна вказівка з райкому партії. Телефон у селі не працював, не працював, а тут враз запрацював…

-Ото халепа! – подумав я. – Якщо вовки не з’їли, то парторг відправить на «той світ»…

-Пусте! – натомість заспокоїв парторг. – Головне, що ти живим залишився. А примірник «Правди» візьму бібліотечний, потім завідувачу бібліотеки поясню, що і до чого. Зрештою, окрім мене, цієї «Правди» ніхто в селі не читає. Та і я читаю «на мус», бо так потрібно…

Я тоді аж здивувася, що українські вовки також не читають московської «Правди». Ось чому вони залишили мене у спокої. (Звісно, це вже жарт).

Після сказаного парторг розчулився. Взяв із сейфа пляшку оковитої, два шматочки сала та два окрайці чорного хліба. Горілкою «по вінця» наповнив дві стограмові склянки і запропонував мені відігрітися, заспокоїтися, зняти стрес. Відверто кажучи, я не відмовився, хоч не зловживав і не зловживаю алкоголем, чого і вам раджу дотримуватися. Та тоді, мабуть уперше в житті, залюбки перехилив чарку. Адже пошту буду розносити завтра вранці. Сьогодні вже пізня година, дехто спить. А ранок, як кажуть, вечора мудріший. Отож пороздаю пошту і знову у містечко за «свіжою» кореспонденцією. Але перед тим заберу з поштової скриньки, що висить на стіні колгоспної контори, листи, написані моїми односельцями. Ні, не піду, а поїду у містечко, так само назад у село. Щоб не наражатися на небезпеку, парторг пообіцяв забезпечувати мене транспортом. Заради правди, слова він дотримав!

…Тиждень тому (до моєї зустрічі з вовками) з нашим парторгом, заповзятим мисливцем, також трапилася кумедна пригода. (Про це він сам зізнався мені).

-Так ось, - розповів парторг, - Зібрав я з навколишніх сіл мисливців і вирішили ми покласти край цій банді вовків. Тим паче, що за вбитого вовка держава платить. Зробили, здавалося б, усе, як належить. Заздалегідь вистежили сіроманців, прорахували їхні шляхи, порозвішували червоні прапорці, обрали зручні для стрільби місця… Уже й вовки наблизилися на відстані пострілів. Стріляли ми, стріляли, але в жодного вовка так і не влучили. Хижаки зникли у лісових гущавинах, навіть прапорці, яких вони бояться, не зупинили їх. А не влучили тому, що ми, недолугі, пішли на полювання на добрячому підпитку. І хто таке з мисливців робить?!. Щастя, що один одного не перестріляли…

Через кілька днів після моєї неймовірної пригоди на прохання того ж парторга прибули вправні мисливці з Карпат. Ось тоді сіроманцям стало непереливки…

Записав Тарас ЛЕХМАН. М. Червоноград

 

 

 

 

Пікула Б.І., Іванкевич В.М. Село Яструбичі у Визвольних змаганнях ХХ ст. – Червоноград: ТзОВ «Червоноградська міська друкарня», 2023. – 386 с.

***

Насамперед, кілька слів про авторів. Вони – ровесники. Обидва народилися 1946 року у с. Яструбичі Радехівського району Львівської області. Зростали і виховувалися у національно-патріотичних родинах, для яких Бог і Україна – понад усе. Отож, репресивна машина московітів не оминула і їхніх доль. У кожного по-своєму стелилися життєві дороги,але ніколи не згасала, а тільки міцніла любов до України; вони залишалися єдиними в прагненні зберегти для нащадків пам'ять про героїчне минуле рідного народу, краян, односельців, навіть, якщо воно почасти було трагічним.

Богдан Іванович Пікула тривалий час очолював Червоноградську міську організацію «Меморіалу». 2009 року у співавторстві з Володимиром Сироїдом видав книгу «Село Яструбичі: історико-краєзнавичй нарис». Вона, наче стала прелюдіє до майбутньої пошукової праці.

Володимир Михайлович Іванкевич є автором численних публікацій у періодиці на теми історичного краєзнавства.

Рецензована нами книга «Село Яструбичі у Визвольних змаганнях ХХ ст.» аж ніяк не зводиться до вузької концепції – розповісти про маловідомі для широкого загалу (втім, навіть для науковців-істориків) події, які відбувалися у Яструбичах, навколишніх містах і селах Радехівщини, у Прибузькому краї, про людські долі. Зрештою, і це важливо! Весь зібраний і упорядкований матеріал розглядається у контексті історії всієї України. (Свідчить цьому і довжелезний список використаної літератури, першоджерел, узятих навіть з архівних фондів спецслужб). Бо таких подій, самовідданих, свідомих борців за Волю України було вдосталь і повсюдно, ні, не тільки на Західній Україні. Наші патріоти не боялися йти в запеклий бій з переважаючими силами ворога-супостата. І як тут не провести аналогію з нашим сьогоденням, з нашими самовідданими захисниками і захисницями?!.

Про зміст книги і важливість досліджень промовисто свідчать уже самі назви розділів і підрозділів – «ЗУНР і українсько-польська війна», «Яструбичі в міжвоєнний період», «Яструбичі в боротьбі проти окупантів», «За матеріалами архівних документів СБУ у Львівській області»… Тут подано біографічні довідки, спогади про 120 українських Героїв-борців. (Так, і вони були творцями історії! Їхя самопожертва не стала марною!). Зібрати їх, систематизувати, звірити – це вже є колосальною працею! Інколи такими дослідженнями займається ціла наукова установа, принаймні, спеціалізована кафедра.

В авторській передмові читаємо: «З кожним роком все далі і далі ми віддаляємося від тих подій, які називаємо «Визвольними змаганнями» українського народу у боротьбі за Свободу і Незалежність своєї держави, що мали місце в ХХ столітті. Це і героїчна боротьба Української Галицької Армії (УГА) в 1918-20 роках, це і підпільна розбудова Української Військової Організації (УВО) і її наступниці Організації Українських Націоналістів (ОУН), їх потужна просвіта і спротив польській експансії, це і героїчна, майже 10-літня боротьба Української Повстаночої Армії (УПА) під час Другої світової війни і після її закінчення». Саме ці періоди охоплює книга Богдана Пікули і Володимира Іванкевича. У ній використано багато фотоілюстрацій, в т.ч. зі старий сімейних альбомів.

Достеменно знаю, що, на жаль, не всі підготовлені  авторами тексти вдалося подати до друку. Доводилося, як зазвичай, зважати на обсяг книги і фінансові спроможності. Але й за це спасибі спонсорам Марії Проців (Гапчин) і Любомиру Леськіву. Без їхньої безкорисливої підтримки ця праця не прийшла б до читача.

Певен (чого і щиро бажаю!), що ще буде перевидання книги з доповненнями. А, можливо, вона перетвориться на двотомник!..

Тарас ЛЕХМАН

 

Дещо із запізненням дійшла до нас звістка з м. Дніпро. Втім, серця залишаються сповнені смутком. 1 травня 2023 р. на 92-му році життя відійшла у Вічність добра, чуйна, щира, відверта Людина, талановитий педагог і поет, наставник і порадник

Людмила Антонівна РЖЕГАК.

Вона народилася 24 вересня 1931 року на Волині, у Лесиному краї. Закінчила філологічний факультет Львівського держуніверситету ім. Івана Франка. Працювали вчителем у Червонограді. За своє творче життя видала тридцять збірок поезії та прози, більшість з яких – для дітей. Стала членом Української асоціації письменників, була одним з ініціаторів створення літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт», членом редколегій низки літературних видань.

Діапазон її творчості доволі широкий: патріотична, духовна лірика, переспіви Давидових псалмів, історичні поеми, поезії про любов, щастя, красу рідної природи, переклади, дитячі вірші… Тривалий час була у складі журі Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Володимира Дроцика та Червоноградського міського дитячого конкурсу «Мій перший вірш». Багато займалася з юними авторами. На її вірші написано пісні.

Останні роки, волею долі, проживала у м. Дніпро, але підтримувала тісні зв’язки з друзями з Червонограда, друкувалася в періодиці, Інтернет-виданнях, в альманасі «Солокія», видала нову збірочку віршів.

Людмила Антонівна Ржегак залишила добрі спогади про себе, прекрасні твори. Її пам’ятатимуть друзі, колеги, побратими з літературного цеху, молоді автори, яких свого часу вона благословила на творчу стезю.

(Члени Червоноградського літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт»).

Сторінка 1 із 42

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.