Ще у далеких пращурів українців — трипільців виробилось прихильне ставлення до змії. Її зображення не раз зустрічаємо серед орнаментів культури цієї епохи. Знак змії символізував мудрість, живучість, земну силу тощо, мав охоронне значення. Однак з часом таке ставлення змінилося на негативне, окрім до вужа, як оберегу, охоронця житла. І першою у ненависть потрапила гадюка. Ні, не тільки тому, що жалить, несе смертельну загрозу. Її ще й використовували у лихих магічних діях... Зокрема побутували оповідки про ворожбитів, які вміли скликати гадюк своїм свистом або грою на сопілці, приручати їх, а іноді насилати на людей, аби завдати шкоди. Навіть були доволі поширеними перекази про те, що той, хто скуштує відварене м'ясо гадюки, здобуде не тільки особливу мудрість, а й знання таємниць природи, здатність розуміти мову звірів і птахів, рослин. Отож йому навіть не потрібно шукати цвіту папороті у Купальську ніч.
- Реклама +38063-131-82-88
- delprobi@gmail.com
- 24/7
|
ВОВКУЛАКА
До численних міфологічних істот, яких витворила народна уява, належить Вовкулака (Вовкун) — давній негативний персонаж української демонології.
Вовкулаки (за повір'ями) могли бути вроджені та зачаровані — обернені. Вродженою вовкулакою ставала людина, що народилася під знаком певної планети. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина — вовкун.
Зачарованими ж вовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди на те людини. Тобто, людина ставала жертвою відьомських чарів.
На відміну від зачарованих вовкулак, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені вовкулаки живуть у сім'ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об'єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці людський образ (подобу). Приміром, стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та інше.
(Народні повір'я)
Доля (талан, фатум) — з-поміж інших трактувань, це ще й фантастично-поетичний образ, який у прадавній міфології українців ототожнювався зі щастям і виступав антиподом лихої долі, недолі, нещастя.
Найчастіше доля змальовувалася в образах жінки, панича, незнайомця тощо. Щаслива доля — приємна на вигляд, чепурна, а лиха — заспана, запухла, невмита, словом — неряшниця.
За народною уявою, кожна людина має свою долю, яка фатально визначає її вік, благополуччя, добробут та інше. Під якою планетою та в яку годину (добру чи лиху) народилася людина (такі “таємниці відали у східних слов'ян волхви) — така її доля. Тож сприймалася вона не як божество, а як двійник людини, її невидима тінь.
У Карпатських горах один відважний парубок-мисливець покохав дівчину. Цьому позаздрила Зла Чаклунка і перетворила дівчину на зозулю.
До яких мольфарів, чаклунів, ворожбитів, знахарів тільки не звертався парубок, аби ті знову перетворили зозулю на дівчину, жоден з них не міг зняти прокляття, навести відворот, а Зла Чаклунка й слухати про це не хотіла.
У розпачі парубок звернувся до Господаря Лісу — Лісовика, щоб допоміг. Однак і Лісовик нічим зарадити не зміг. Тоді запропонував парубкові перетворити і його на зозулю-самця. Той погодився. Лісовик так і вчинив.
Відтоді парубок літає по лісу за дівчиною-зозулею і голосить: “Ку-ку, ку-ку!..”
І справді, у зозулі кує тільки самець.
Вогонь — і друг, і ворог; він зігріває і він спопеляє, на ньому можна приготувати смачні страви і, водночас, він може поглинути все те, що ти надбав, навіть тебе самого...
У давнину в українській народно-побутовій культурі з вогнем пов'язували багато пересторог та легенд. Насамперед, як вважали наші предки, вогонь — святий і лаяти його не можна. Особливу пошану здобув так званий “живий вогонь”, який добували тертям поліна до поліна у день перед Святим Вечором, на Різдво Христове. Новий рік (Василія), перед Великоднем та у Великдень, на Семена. Жаринки з нього для розпалювання іншої печі нікому не давали, бо, якщо це зробити на Василія, то “рік не поведеться”. Такої перестороги особливо дотримувалися перед Великоднем, коли розпалювали “живий вогонь” для випікання пасок, бо “паска не вдасться”.
Святе ставлення до вогню побутувало у чабанів, які випасали отари овець на полонинах Карпат. Ватру вони також розпалювали “живим вогнем”. Її горіння підтримували протягом усього сезону випасання овець. Коли переганяли отари з місця на місце, то акуратно, бережно, щоб не згасли, переносили жаринки. Після завершення пастушого сезону, повертаючись з полонин додому, ватру не гасили. Вона сама мала догоріти, а пастухи щасливо повернутися з новими отарами на це місце наступного року.