Як за церковними так і за світськими джерелами, хрестини — це комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім'ї, общини і християнського світу, відання її під опіку Божу, Ангела-Хоронителя й опіку всіх святих, насамперед того, чиїм іменем нарекли немовлятка. Самі ж ритуальні дії хрещення у народній традиції мають глибоке коріння.

Розрізнялося декілька варіантів хрестин — переважно народні, суто релігійні та змішані. Найбільш поширений в Україні останній варіант: спочатку дитину хрестять у церкві, а потім у родині влаштовують гостину. Це знайшло відображення в усталених висловах: йти на хрестини, йти на хлібосілля (несли хліб), йти на збір.

У радянські часи, особливо в період розгулу атеїзму, релігійний обряд хрещення переважно зберігався в західних регіонах України. Часто хрестили потайки, запрошували священика додому.

В окремих родинах вважалося: поки дитина була нехрещеною, мати не могла її годувати.

- Отакої?!. - скажете ви... - А хто ж тоді?!.

Церква небезпідставно назвала такі витівки безглуздими і навіть гріховними.

Детальніше:ХРЕСТИНИ

Українське весілля — це багатоактове драматургічне народне дійство з численними дійовими особами, кожна з яких виконувала свою особливу роль. Майже всі весільні гості мали свої весільні чини. У різних етнографічних регіонах України їх по різному називали — свати, свадьбові, сватові, маршалки, старший господар, господиня тощо. Ось так окремі почесні “посади”, чини і функції збереглися й у сучасному українському весіллі.

Приміром, функцію розпорядника весілля виконував староста (значно рідше було, що старший сват). Він починав сватання, ділив коровай, виголошував тости (тепер ця функція належить тамаді), в деяких регіонах одягав намітку нареченій і виконував обряди, що мали правове значення, принаймні, з огляду на звичаєве право. Недаремно старосту вважали за представника громади. У парі зі старостою виступала його дружина — старостіна (сваха, свашка), яка після церковного вінчання роздавала цукерки дітям (тут же, на подвір'ї храму), брала участь в обміні подарунками, хлібом, в обрядах покривання молодої.

Детальніше:ВЕСІЛЬНІ ЧИНИ

Одним з найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної сім'ї — бгання короваю. Це було у давнину доволі яскраве, навіть драматургічне, дійство.

Загалом, як стверджують етнографи, українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію. Та все ж головним весільним хлібом був коровай, який готували, випікали й прикрашали зі строгим дотриманням певного сценарію. Усе дійство, що на жаль, відходить у минуле, називали бганням короваю. (Така назва збереглася ледь не по всій Україні).

Отож, бгали головний весільний хліб у п'ятницю або суботу у домі нареченої, що практикувалося у східних регіонах України; у родичів нареченого (на Поділлі та Волині) або ж в обох молодих (такої традиції дотримувалися в Галичині). Часто в цьому ритуалі спільно брали участь родичі і молодої, і молодого, таким чином підкреслюючи споріднення сімей, створення нової великої родини, розширення кола свояків.

Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили зі собою борошно, яйця, олію, сметану, сало тощо — все найкращого гатунку. Від господарів дому не вимагалося нічого. Хіба що опісля початувати коровайниць. Весь процес приготування цього головного весільного хліба супроводжувався ритуальними та магічними діями. Проте, приступали до роботи тільки після спільної християнської молитви.

Вважалося доброю прикметою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще — сім). Щоправда, в деяких етнографічних регіонах України, навпаки, запрошували парну кількість жінок-коровайниць, щоб молодята весь вік прожили в парі. Недарма кажуть: “Що не село, то своя пісня; що не хутір, то свій обряд”. При цьому коровайниці повинні були перебувати тільки у першому шлюбі і жити з чоловіком у злагоді. Ніколи не запрошували вдів.

Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї, міцність шлюбу. Для цього коровайниць зв'язували довгим рушником, взятим із покутя (інколи — 10 і більше метрів довжиною) і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, омивати руки.

Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий — віщує розлучення, і чим більша утворилася під час випічки “тріщина” - тим швидше це станеться; покручений коровай віщував лиху долю; підгорілий — близьку смерть. (Звісно, це — марновірство). Тому жінки-коровайниці заздалегідь задобряли коровай приказками та піснями, присили в нього і в Бога милості, щоб вдався.

Кожен із весільних хлібів має своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шашками (обрядовим печивом) та калечем запрошували на весілля, голуби та гуски (качечки) дарували коровайницям як плату за їхню працю.

Коровай завжди був окрасою весільного столу. Він символізував достаток й добробут, щастя. Наприкінці весілля його розподіляли між усіма гостями.

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

Просвітницька, культурна, духовна місія Святих Кирила і Мефодія — родоначальників слов'янської абетки не мала б успіху без багатьох ревних послідовників, помічників. До таких належить Климент Охридський, якого церкви східного обряду вшановують 9 серпня. Він, за походженням — слов'янин, ще замолоду познайомився з солунськими братами Кирилом і Мефодієм, глибоко захопився їхньою просвітницькою діяльністю та став їхнім учнем. Цілком імовірно, що він вже навіть мав духовний сан, коли Кирило і Мефодій вибралися на місію в Моравію, став для братів надійним помічником, долучив до праці свого молодшого брата Наума.

Після невдалої місії в Моравії, Климент з Наумом прибули в Болгарію і замешкали в домі болгарського урядовця Ехоча, який прийняв їх з усіма почестями, допомагав чим міг, сприяв фінансово. З цього часу розпочалася невтомна культура й просвітницька діяльність Святого Климента серед болгарського народу. Вже після смерті достойника вдячні нащадки титулували його як покровителя Болгарської Церкви та батька болгарської культури. Климент Охридський став найпродуктивнішим письменником свого часу, написав багато духовних творів. На жаль, більшість з них маловідома широкому загалу. Серед його доробку — проповіді, повчання, послання, пісні, богословські трактати, листи, у яких міститься багато цікавих думок, корисних ідей, отже останні - це не особиста епістолярна спадщина. Він також уклав життєписи Кирила і Мефодія (ними історики церкви користуються і тепер), допомагав солунським братам у перекладі Святого Письма. А ще — засновував школи, монастирі, мав, за деякими джерелами, аж 3,5 тисячі учнів. Можливо, що саме Климент замість Кирилової глаголиці створив досконалішу абетку — “кирилицю”.

Детальніше:СЛОВ'ЯНСЬКИЙ ПРОСВІТИТЕЛЬ КЛИМЕНТ ОХРИДСЬКИЙ