Останні новини

Український народ так полюбив пернатих і квіти (згадайте, хоча б, народне малярство, розписи на стінах хат, печах, кераміці), що склав про них безліч легенд. Серед таких творів усної словесності зустрічаємо й легенду про зозулю та зозулині сльози — неймовірно гарну квіточку.

...Давно це було, принаймні до того, як народилися ми. Тоді звірі й птахи уміли розмовляти людською мовою.

Зозуля “справно” робила свою кепську справу — підкидала у гнізда дрібним лісовим пташкам свої яйця, а ті сумлінно висиджували їх і виховували підкидьків.

- Ти ось все співаєш, куєш безтурботно, - казали вони зозулі, - а на старість залишишся одна, мов та билинка у безмежному полі.

Та у відповідь тільки сміялася і запевняла птаство:

- Ви все життя із пелюшками та колисками вовтузитесь, а я своїх однак, як треба буде, знайду, і примушу годувати себе. Такий закон!

Шишкарів — вельми цікавих і гарних птахів не так вже й часто зустрінеш у наших лісах. Проте пильні, спостережливі, люблячі природу люди відразу запримітили їхню красу, дивовижну будову дзьоба і навіть склали легенду про них. А та легенда поширилася світом.

...Розповідають, коли Ісуса Христос висів розіп'ятий на хресті, прилетіли шишкарі, щоб хоч якось допомогти Сину Божому, визволити Його. Своїми дзьобиками (верхня і нижня щелепи їх перехрещуються і нагадують обценьки, якими зручно птахам витягати з-під лусок шишок насіння) повисмикували цвяхи, якими був прибитий до хреста наш Господь, навіть трохи намочили у Його крові своє пір'ячко, і ці плями назавжди залишилися на птахах. За таку чуйність, любов і допомогу Ісус Христос зарахував шишкарів до сонму святих істот.

Прекрасна легенда не без глибокої моралі: любити Бога, любити ближнього і завжди йти на порятунок інших.

Існує дуже давня легенда про білу лілію — квітку, яку часто зустрічаємо у садках, на клумбах. Українські господині вельми в неї закохані...

Мати Божа на Небі випросила в Ісуса Христа відзнаку для дівчат, які ревно дотримуються праведної чесності, чистоти, істини Божої на землі, не вдаються до гріха. Потім Діва Марія з Ангелами спустилася на Землю і скропила її небесним нектаром — даром від Сина Божого; де Богородиця ступала — там білі лілії виростали.

У церковній пісні співається:

- Щоб попасти під Покров Марії,

Треба мати душу, як лілеї...

Колись, аби пізнати свою долю у майбутньому подружньому житті, молоді парубки й дівчата зверталися за допомогою до язичницької богині Стрічі — одну з утілень Рожаниці...

Вона, як вірили східні слов'яни, володіє інформацією про майбутнє подружніх пар, народження дітей (появу на світ нових душ). Долі-Стрічі присвячували день Стрітення. За старим стилем його відзначали 2 лютого. Цієї пори, у народній уяві, богиня Зима зустрічається з богинею Весною. Весну уявляли у вигляді веселої юнки, прикрашеної квітами, зіллям; а Зиму — в образі старої злої баби у снігових хутрах, від якої віє холодом і морозом. Дві суперниці змагалися, хто кого переможе. За тим, як міняється погода цього дня, відзначали, яким буде літо, урожай.

Як правило, це перший зимовий день, у який сонце світить надзвичайно яскраво. Отже, астрономічне свято Стрітення настає значно раніше, ніж це відзначає Східна Церква.

Наші предки довго зберігали звичай закликати цього дня богиню Стрічу на гостину, частували її смачними стравами. Тоді вона розщедриться і подарує господарю щастя й  добру долю. Відтак — аби разом почастуватися зі Стрічею, ходили в гості один до одного.

Суперниця Стрічі — Нестріча, тобто зла доля (недоля). Існує повір'я, що Нестрічу треба відганяти і посилати до ворогів...

За давніх часів наприкінці лютого наші предки вшановували Колодія — язичницького бога шлюбу та кохання, опікуна подружніх пар. Такі функції ще виконувала богиня Лада...

Найчастіше на Масляну на майдані села чи міста ставили глиняну або дерев'яну статую цього божества, яку дівчата й парубки прикрашали паперовими квітами, кольоровими стрічками, а потім водили навколо неї хороводи з піснями, танцями та жартами.

У цей день жінки жартома “карали” тих молодих парубків, які протягом року не знайшли собі пари та не одружилися. Бо такий закон природи: все має бути в парі! Тим, хто не знайшов нареченої, чіпляли до ноги дерев'яну колодку, яку виготовляли спеціально для цього обряду, обплітали її стрічками, прикрашали штучними квітами, як і самого Колодія. Таку “почесну відзнаку” парубок повинен був волочити за собою “під сміх людський і кепкування”, допоки не дасть відкупного — не почастує жінок, і то щедро!

Жарти жартами, але обряд мав і виховне значення: змушував парубка замислитись над продовженням свого роду. Отож, шукай наречену!

До речі, ім'я язичницького Колодія згадується у давніх народних обрядових піснях.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.