До давніх українських звичаїв, пов'язаних з народженнями дитини, належало так зване “провідування”, яке мало за мету морально, психологічно, добрим словом підтримати породіллю, віддати їй шану, запитати про її здоров'я та здоров'я немовлятка.
Попри сучасний мобільний зв'язок, інтернет, зрештою, стаціонарні телефони, традиція провідування, на щастя, збереглася в українців й дотепер. А як, за яких умов можна було провідувати породіллю у давнину, якими пересторогами був сповнений цей звичай?..
Таку почесну місію виконували тільки жінки. Участь чоловіків була небажаною, оскільки, вважали, вони могли “зашкодити” породіллі, та й, зрештою, неетично. З цієї причини не веліли провідувати породіллю хворим (це — звісно!) та вагітним жінкам. Певні обмеження вводилися для жінок різного віку та різного родинного стану. Залежно від цього побутувало два види провідувань — одвідки та родини. (Мова йде про дії до звершення обряду хрещення немовлятка).
На одвідки, як правило, приходили поодинці і в основному літні родичі (родички) та сусіди, а також баба-повитуха (зрештою, це — її обов'язок); на родини — йшли переважно юрбою і лише молоді родички, до них долучалися найближчі подруги породіллі.
Провідування відбувалося кожного недільного ранку протягом двох-шести тижнів (до хрещення дитини у церкві). Приходили в гості після завершення у храмах Богослужіння. Ввічливо питали дозволу, чи можна увійти до помешкання. Неодмінно несли подарунки, серед яких — полотно на пелюшки, хліб, щоб дитина у майбутньому, коли виросте, багатою і щедрою була. Навіть найбідніші не скупилися. Багатші приносили млинці, сирники, пиріжки, пампушки, яйця, кисіль, мед, що символізувало очищення породіллі.
Коли приходили на одвідини, одвідки, все принесене віддавали породіллі та бабі-повитусі; на родинах же влаштовували колективну гостину з обов'язковою стравою — кашею. Першою їла кашу породілля, потім брала в неї ложку баба-повитуха, а за нею — всі гості, немовби демонструючи прилучення до спільних жіночих справ. Останнє особливо яскраво виявлялося у звичаї першого годування новонародженого немовлятка (це могла бути імітація) тією з присутніх жінок, яка мала своє немовля. Траплялося, що мама, яка має надмір молока у грудях, годувала ще й чуже немовля, якщо у його мами молока виявилося обмаль, або й взагалі не було чи захворіла. У народі таку маму-годувальницю так і називали “молочна мама”, а дитятко ставало для неї “молочним сином”, “молочною дочкою”. Її суспільно-моральний статус у громаді прирівнювався до хресних батьків.
Як стверджують етнографи, історики, сам звичай провідування сягає часів матріархату, коли жінки по лінії матері становили ядро (основу, когорту) однієї общини.
Підготував Тарас ЛЕХМАН.