На літні канікули я приїхав відпочивати до бабусі і дідуся у село Реклинець Сокальського району. Тут багато садів, навколо ростуть ліси, селом протікає річечка Желдець, де навіть полюбляє гуляти чорний лелека.

Я часто заглядав у наш садочок, однак нічого цікавого не помічав. Та навідалися тато і мама. Ми пішли всі разом збирати порічки і побачили пташине гніздечко, зовсім маленьке, кругле, наче великодній кошик. Пташина його звила з довгих сухих стеблинок трави на верхніх гілках куща, а всередині вистелила теплим пір’ячком.

Не знаю, яка пташка так вміло замаскувала його поміж листям та гіллям. Ми зривали на цьому кущі ягоди, але не бачили гніздечка. Побачили, коли розгорнули верхні гілки.

На щастя, пташенят там не було, бо вони вже підросли і покинули гніздечко. Але якби там були пташенята, то ми б із того куща порічок не зривали. Не можна руйнувати гнізда! Птахи – наші друзі!

Восени з куща опало листя, лили холодні дощі, завивали злі вітри, а взимку пекли морози, лютували хурделиці…

«А що з гіздечком?» - тривожила мене думка.

Приїхав я у село на зимові канікули. Зайшов у садок і знову побачив гніздечко. Воно вціліло на оголоному кущі. Добре, що ми випадково його не зруйнували.

З нетерпінням чекаю весни, бо в цьому гніздечку знову оселяться пташки. Коли ж вилупляться пташенята, тихий вітерець погойдуватиме гніздечко на гілках і колисатиме пташеняток, наче матуся у люлечці немовлятко.

А влітку будемо  зривати порічки ще обережніше, щоб не потривожити пташок.

Маркіян ЛЕХМАН.