(З фенологічного щоденника)

Спекотний липневий ранок. Сонце, здавалося б, щойно піднялося, а вже парить-шкварить. Іду міською алеєю, уздовж якої по боках дерева, кущі. Де-не-де комунальники скосили траву. Пахне скошеним... Та так бракує співу птахів. Ніде не чути. Все ж під липою, широкою у кроні, яка дарує перехожим приємну прохолодну тінь, таки почув пташиний гамір.

Завмер і став спостерігати, боюся рухнутися, щоб не налякати пернатих. Це, виявляється, пташенята гомонять - молоденькі, маленькі горобчики, щиглики, соловейки, до них долучилися діти синички. Налічив з два десятки. Вони вилупилися приблизно в один час. Вже виросло пір'ячко (жартують: «Опірилися!»), бо інакше б не злетіли з гнізда, не помандрували у самостійне життя, та таки пташенята.

Веселяться, купаються у росі. Вчора ввечері випав рясний дощ, була гроза, гриміло і блискало. Волога так і не випарувалася у затінку під липою. Срібні краплини повисли на травичці. Кожне пташеня по-своєму подає голосочок, знайомляться, не чубляться і не сваряться, наче розуміють один одного.

Це мені нагадало дитячий садочок, коли вихователька виводить дітей на прогулянку. Тільки цього разу «малеча» чомусь залишилася без виховательки... Та й батьки не прийдуть забирати зі садочка...

Мине трішечки часу (за нашими, людськими, мірками) і багатьом з них доведеться відлітати у вирій. Лише горобчики і синички залишаться з нами. А поки пташенята безтурботно шукають поживу у травичці, купаються у росах, щебечуть, радіють ясному сонечку, погожому ранку.

Радію і я, спостерігаючи за ними...

Маркіян ЛЕХМАН

Студент факультету медіакомунікацій та підприємнитцва Української академії друкарства

м. Львів