PROBI

У лютому 2023 року виповнилося 15 років з часу заснування Червоноградського літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт».

Назва – символічна. Є географічний горизонт (чи то звемо його обрієм), є шахтний горизонт (про це добре знають гірники, тим паче, що Червоноград – місто шахтарське), а «Третій горизонт» - творчий, мистецький, духовний.

Ювілей вирішили відзначити скромно, у колі друзів, побратимів по перу, розповісти один одному про нові творчі здобутки, написані (хай ще навіть не надруковані) тексти – чи то вірші, чи то проза, чи то есе… А як подарунок від очільниці «Третього горизонту» Ольги Голузинець – блокноти з логотипами літературного об’єднання, фото, які нагадують про його історію. Дай Боже, щоб у них довелося писати тільки про хороше!

У час війни, звісно, не до гучних святкувань. Та все ж, тема війни (і це починаючи з 2014 року), віри в Перемогу України для багатьох авторів стала провідною. Воно й не дивно! У кожного з низ болить серце за Україну, за українських бійців, наших дітей, їхнє майбутнє.

Тому зустрілися «третьогоризонтівці» у міському парку Червонограда, біля статуї Божої Матері. Помолилися за Україні, українських воїнів. Так і годиться! Віддали честь і шану тим, хто захищає Україну, згадайте про тих, хто віддав за неї життя.

…Повернемося до історії. У 2008 році ініціатором, ідейним натхненником і першим головою «Третього горизонту» став письменник і видавець з Червонограда Ігор Дах. Його задум відразу підтримали і долучилися до формування об’єднання Ольга Голузинець (невдовзі вона очолила спільноту і тепер є її головою), Людмила Ржегак, Валентина Ковальчук, Тарас Лехман, Любомира Петрусь, Михайло Щурко-Вігор…

Коло «Третього горизонту» стрімко розширювалося. До нього долучилися Марія Обшарська, Марія Магдзяк, Богдан Демчук, Ганна Кузьмак, Любов Степчук, Надія Марцинюк, Мар’яна Правдолюбенко, Марія Лобай, Дарія Коберник, Галина Українець, Надія Самсін, Леся Гук, Галина Процюк, Надія Олійник, Іван Напора.., Наталія Кічун-Лемех, керівник відділення Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики, а разом з нею влилися до літературної когорти Червонограда молоді  автори Ольга Бучек, Олена Федюра (вже обоє стали членами Української асоціації письменників), Маркіян Лехман та інші. Отож, росте у «Третього горизонту» і «Молоде крило».

Тепер у «Третьому горизонті» об’єдналося понад 20 поетів, прозаїків. Дехто з «початківців-засновників» з різних вимушених причин оселився в інших містах, регіонах. Та все ж, вони є почесними членами ЛМО. Тут також завжди пам’ятають про тих, хто відійшов у Вічність. Більшість «третьогоризонтівців» водночас є членами Української асоціації письменників (м. Львів), де регулярно відбуваються їхні творчі звіти, мають чимало грамот від цієї почесної організації.

А от нещодавно Почесну грамоту від Українського Фонду культури ім. Бориса Олійника за підписом Голови Фонду, академіка Олександра Бакуленка отримала очільниця «Третього горизонту» Ольга Голузинець. Це їй подяка за керівництво літературно-мистецьким об’єднанням підтримку та сприяння розвитку літератури у Червонограді (вочевидь і не тільки в шахтарському місті, Прибузькому краї…).

Відразу  після заснування «Третього горизонту» Ігор Дах (тут він проявив себе вже як видавець, редактор) започаткував видання однойменного альманаху «Третій горизонт», дитячого альманаху «Ліхтарик» (друкувалося багато творів дітей, зокрема слухачів МАЛіЖ), газети «Літературний Червоноград», журналу «Місцевий ЧАСопис», а також доволі цікавого й оригінального альманаху «Автограф».  «Третьогоризонтівці» отримали простору «площу» для друку. Крім того, на сторінках цих видань представлено дописи, ілюстрації, пісні авторів з багатьох регіонів України.

Члени літоб’єднання долучилися й до видання альманаху «Солокія» (засновник – Михайло Махник).

Якщо загалом підсумувати творчі здобутки «Третього горизонту», то це сотні авторських книг, численні публікації у колективних збірках (одну з таких, присвячених Лесі Українці, самі ж видали), альманахах, газетно-журнальній періодиці, в Інтернет-виданнях, виступи на радіо, телебаченні… А ще зустрічі у трудових колективах, навчальних закладах, бібліотеках…

Під егідою «Третього горизонту» у Червонограді відбулося дев’ять Всеукраїнських літературних конкурсів ім. Володимира Дроцика. Та й самі члени спільноти регулярно ставали переможцями і призерами багатьох літературних конкурсів різного рівня, про що свідчать грамоти, нагороди. У даному разі аж ніяк не йдеться про літературний конкурс у Червонограді, бо організовували його не для себе, а для інших, але не «чужих». Тільки для тих, хто пише українською!

«Третій горизонт» підтримував і підтримує тісні зв’язки з багатьма літературними об’єднаннями – Українською асоціацією письменників, «Колос», «Письменники Бойківщини», Міжнародною Академією літератури і журналістики, яка допомагає дітям творчо реалізовувати себе. Тісною залишається співпраця з мистецькими колективами.

З початку заснування «Третього горизонту» його члени збиралися на літературні засідання раз у місяць, бувало, частіше. На жаль, пандемія «Ковід», війна внесли свої корективи. Та все ж, таки зустрічаємося!..

Тарас ЛЕХМАН.

Прес-секретар ЛМО « Третій горизонт»,

 м. Червоноград

30 січня — свято Антонія Великого (у народі — Антіна), який жив у 251-356 роках. Отож, аж 105 років! Спочатку він був пустельником-самітником у Єгипті. Потім заснував кілька монастирів і став наставником монахів. Як стверджують про нього церковні джерела, «Антоній ніколи не хворів і до самої смерті мав добрий зір і бистрий ум».

У народі кажуть:

- Хитрий Антін зі всіх сторін: він і сонцем приголубить, і морозом припече.

- Відлига на Антіна оманлива, ще повернуться морози.

- Мороз на Антіна приступить - скоро не відступить.

- Мороз на Антіна - злість зими.

- Сонце дійде весело - далі рік буде щасливим, особливо буде добрий врожай садовини.

- Хоч на Антіна може бути потепління, але не забуваймо про кожуха!

Тарас ЛЕХМАН

(Спогад з дитинства)

Такого дива у нас на городі ще не було. Всі гарбузи, як гарбузи. Без зайвих клопотів поносили їх до льоху. А тут поміж кукурудзи виріс велетень, який нагадував мені карету. Котили його на подвір'я (добре, що город біля хати) вчотирьох - батько, дідусь і ще двоє сусідів-здорованів прийшли на підмогу. (Чим не казка про ріпку?..).

- А ти, Тарасе, навіть і не пробуй, бо толку не буде! - порадив мені тато.

Вже на подвір'ї рубали його сокирою, розрізали пилкою. Скористатися ножем - виявилося марною справою. Жовто-зелена шкірка гарбуза була твердою, наче кора дерева.

Бабуся швиденько назбирала у відро гарбузового насіння. Кожна насінина - з половину долоні дорослої людини.

- Ото висушу його, посаджу наступного року і виростуть у нас гарбузи-велетні, - зраділа старенька.

- Не діждешся! - відповів дідусь.

- Ти що, хочеш мене завчасно на той світ спровадити?!. - гримнула бабуся.

Ось-ось почалася б словесна баталія між обома. Але дідусь вчасно махнув рукою і посміхнувся.

Тим часом бабуся «розкрила» одну насінину, другу, третю... і розчарувалася. Зернятка у них, як у соняшника, дрібні-дрібні. Справді, з таких гарбуз не проросте.

- Запам'ятай, Тарасе! - звернувся до мене дідусь ледь не віршем. - У житті завжди так буває: щось природа додає, а щось забирає..

Але кашу з велетня бабуся чи мама готували смачну! На цілу зиму вистачило гарбузового запасу.

Тарас ЛЕХМАН

(Поряд з нами)

Живе у нас цікава пташка - в'юрок. Розміром з горобця. Навесні (насамперед у самця) голова, частина спини і хвіст чорні, наче накрився чорною мантією, а ось смужка на плечах і груди руді, інколи червоного кольору.

Самичка і самець восени та взимку чорну мантію змінюють на буру. Але коли зима передбачається теплою, то залишаються у «старій» мантії.

В'юрки живляться насамперед насінням; входять до їхнього раціону харчування й комахи, личинки. Зимують по всій Україні.

Оселяються здебільшого в лісах, рідше у великих лісосмугах. Ведуть прихований спосіб життя. Проте і ця пташка хоче вижити, принести потомство. Тому в густонаселених регіонах в'юрка побачимо відносно недалеко від людських поселень.

Весною, як тільки дерева вкрилися листям, і влітку, коли в'юрки очікують потомство, а потім доглядають за пташенятами, посилено їх годують, побачити цих пернатих майже неможливо. Надійно ховаються у густих кронах дерев, поміж кущів. Та й селяться вони не компактно. Кожна пара має свою територію і ревно охороняє її, непроханих гостей-братів проганяє геть.

Зате восени і взимку, особливо, коли багато снігу і холодно, за в'юрком можна поспостерігати у міських парках, сільських садах. Тут він шукає опале насіння рослин (навіть на білій сніговій ковдрі) і водночас пильно охороняє територію, яку вважає своєю. Крутить-вертить головою на всі боки, дивиться, чи, бува, не занадився чужинець.

Навідується в'юрок і до годівнички (це вже коли зовсім голод допікає). Відразу демонструє свій агресивний характер. Горобці, синиці, повзики, снігурі, які харчуються разом і майже не сперечаються, змушені втікати від в'юрка. Ця пташка випинає червону грудку, наче попереджає: «Не наближайся до мене!». Любить почубитися з кимось, навіть зі своїм братом-в'юрком. Допоки сам не поласує обідом з годівнички, доти інших не допустить. Мені кілька разів доводилося спостерігати таку сценку...

Здавалося б дивним: у снігурів також червоні грудки, але ті явної агресії не демонструють, навпаки, взимку тримаються зграйками, у злагоді з іншими птахами...

Тарас ЛЕХМАН

За вовками я спостерігав лише у звіринці. Зморені постійними переїздами, пригнічені неволею, ці звірі стали на самих себе не схожі. Тим паче у клітці, та ще й з додатковою огорожею, вони не становлять для відвідувачів небезпеки. Все ж погляд у них агресивний, злісний. Навіть досвідчені доглядачі поводяться з ними обережно.

У природі зустрічатися з вовками мені, на щастя, не доводилося, бо тоді, мабуть, я б уже не писав цих рядків. Проте, як стверджують деякі очевидці, їхня поведінка у природі інколи може бути дивною, неочікуваною. Налякати налякають людину, наженуть страху і... залишать у спокої. У цьому особисто переконався мій приятель з Червонограда Віктор СІНЬКОВСЬКИЙ (йому 82 роки). Відтак - розповів дві неймовірні історії. Переповідаю:

* * *

Родом я з Одещини, з мальовничого степового села. Не скажу, що їх було багато, але наприкінці 50-тих - початку 60-тих років вовки у нас таки водилися. Від сірих лісових вовків степових різнить колір шерсті, який нагадує глину. Природа вдало замаскувала хижаків під грунт, чим допомагає їм у полюванні. Селяться вони у високих густих чагарниках, майже непрохідних. Адже ліси, лісосмуги у степах не ростуть, принаймні, зрідка їх побачиш.

Парубком я працював у рідному селі завідувачем клубом, малював декорації до вистав, афіші.., грав на гармошці.

Пізньої осені у сусідньому селі (а це 6-7 кілометрів від мого) відбувався районний семінар учасників художньої самодіяльності. Запросили і мене. Довелося й пішки, бо транспорт не курсував. Засиділися до пізньої години. Додому поверталися удвох у Галиною, неперевершеною співачкою нашого села. Йшли пішки при місяці. Під ногами поскрипував перший сніг, який ледь-ледь притрусив руду землю. За теплими розмовами холодний степовий вітер нам не дошкуляв.

Враз відчув, що хтось пильно дивиться нам у спини, тихцем ступає слідом. Добре, що Галя цього не відчула. Оглянувся, а це - вовк, метрів за десять від нас. Виліз з чагарників, що поросли вздовж степової дороги. Злякатися я, звісно, злякався, але зосередився і намагався не виявити свого страху. Головне, щоб Галя не обернулася і не зойкнула з переляку. Тоді наслідки - непередбачувані.

Що діяти?.. Звір може бути не один, адже вовки полюють зграями. Хтось з його братів, напевне, у засідці сидить. Та й з одним вовком не впораюся. А до села ще половина дороги.

Раптом мене осяйнула рятівна думка. Власне, згадав з розповідей старших, що вовки бояться вогню, особливо, коли він зненацька спалахнув у темряві. Я витягнув з кишені запальничку (мав гріх бавитися цигарками). Запалив її. Вихопилося полум'я. (Радянські запальнички видавали полум'я, як газозварювальний    апарат, тільки носа встигай забрати, щоб не підсмалити). Вовк завмер. Я ще раз запалив. Від неприємного здивування звірисько втік у чагарники.

Наздогнав Галю, яка вже відійшла кілька кроків від мене, ні про що не здогадуючись, і тільки у селі розповів їй про вовка...

* * *

Другий випадок також не менш кумедний, хоча було не до сміху...

Вечоріло. Їду на велосипеді степовою дорогою до рідного села. Радісно на душі. Щось насвистую під вуса, наспівую веселих пісень. Аж бачу: поряд зі мною біжить пес-здоровань. Спочатку подумав, що заблукав, господаря шукає. Придивився пильніше. Та тож вовчисько! Тисну щосили на педалі, а той не відстає, наче хоче побавитися зі мною у котика і мишки. Тільки мишкою, звісно, буду я.

Через 3-4 хвилини гонитви вовк зупинився. Я ж швидкості не збавляв. Однак через якусь мить вовк знову мене наздогнав. Біжить поруч, наче вірний пес Дружок. Спробуй збагни, що у вовка на умі?..

Ось уже рідне село бачу. Втім, кого кликати на допомогу, кого гукати?..

Зачувши гавкіт собак, вовк заціпенів. Потім «потупцював» на місці, розвернувся на всі 180 і подався у степ.

Не пам'ятаю, як добрався до хати, але довго оговтувався від такої несподіваної зустрічі...

Записав Тарас ЛЕХМАН