Поетеса, перекладач, член Української асоціації письменників Людмила Антонівна РЖЕГАК відсвяткувала 90-річний ювілей!

Вона народилася 24 вересня 1931 року на Волині, у благословенному Лесиному краї. Закінчила філологічний факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка. Тривалий час працювала на педагогічній ниві у Червонограді. Та волею долі кілька років тому їй довелося залишити шахтарське місто. Тепер вона проживає у м. Дніпро. Однак ніколи не пориває зв'язків з друзями з Прибузького краю. Друкується у місцевій періодиці, в інтернет-виданнях.

У творчому доробку автора три десятки збірок для дорослих і дітей. Серед них: «Печальний пам'яті естамп», «Життя невпинна течія», «У вересневій заметілі», «Я живу у місті, у Червонограді», «На осонні долі», «Літав метелик», «Рідного поля зернятко», «Ку-ку-рі-ку!», «Любімо Отчий край», «Минулих літ нетлінні сторінки» (історичні поеми), переспіви Давидових псалмів, численні переклади.

Її вірші щирі, ніжні, сповнені доброти, любові до Бога і ближнього, рідної природи, України. Почасти це глибокі філософські роздуми. А ще - надзвичайно ліричні мотиви. На вірші Людмили Ржегак створено півсотні пісень. Вона - естет, закоханий у все прекрасне: музику, художнє мистецтво, літературу... Не раз звертається з добрими, корисними порадами до творчих дітей, молоді, допомагає їм розвинути таланти, удосконалитися у художньому Слові. Тому юні автори не раз люб'язно називають її хресною Мамою у своїх літературних починаннях.

Людмила Ржегак є переможцем і призером низки літературних конкурсів, зокрема ім. Володимира Дроцика.

І зараз у свої дев'яносто (але таке про неї не скажеш!) сповнена творчого натхнення, активно друкується у газеті «Благовіст».

Многая літа Вам, Людмило Антонівно! І далі залишайтеся працелюбною, життєрадісною!

* * *

(Друзі, колеги, побратими по перу з Червонограда)

27 вересня парафіяни греко-католицької церкви Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього с. Добрячин (тепер уже після утворення нових територіальних громад - Червоноградського району) відзначатимуть храмове свято і ювілей - 140 років від часу завершення будівництва та освячення церкви.

* * *

Перша згадка про церкву с. Добрячин датується 1689 роком. Це була дерев'яна церква Воскресіння Христового на цегляному фундаменті. Такі відомості ще далекого 1896 року подав у «Книжочці Мисійній» краєзнавець, просвітянин о.Василь Чарнецький (похований у с. Сілець).

Будівництво Божого Храму, який тепер возвишається у селі, завершили 1880 року, а урочистості з нагоди освячення відбулися 1881 року. Ініціатором будівництва виступив о. Олександр Лаврецький, який очолював парафію упродовж 1868-1886 років. Крім того, він активно займався науковою роботою у галузі етнографії. Зібрані матеріали з писанкарства Добрячина, Борятина, Острова та інших сіл регіону надсилав у НТШ у Львові. Могила родини Лаврецьких знаходиться на цвинтарі Добрячина. Вона завжди дбайливо прибрана, доглянута небайдужими мешканцями села.

Будівництво велося на банківські проценти від церковної казни. Деякі мешканці села продавали частки своїх полів, а виручені кошти віддавали на потреби будови. Майстри інколи відмовлялися від належної їм плати, або дотримувалися принципу «десятини» - десяту частку платні клали у церковну казну. Основним фундатором будівництва виступила графська родина Дідушицьких. За своїми статками вона на той час не поступалася Потоцьким.

Попри різні катаклізми, духовне життя в Добрячині ніколи не завмирало. Останнім парохом села ще до руйнації церкви був о. Михайло Воробій (служив упродовж 1936-1945 років). Він займався не тільки духовно-виховною, а й культурно-виховною роботою, очолив осередок «Просвіти», заснував громадську читальню, багато працював з молоддю, дітьми.

1944 року внаслідок бойових дій між радянськими та німецькими військами церква зазнала значних руйнацій. Відправи у ній неможливо було здійснювати. У повоєнні роки її перетворили на радгоспний склад.

Відновлювати храм почали у 1989 році. Перші Богослужіння відбувалися у напівзруйнованій церкві під риштувальними стелажами, кріпленнями. У селі правили і православні, і греко-католицькі священики - отці Роман Чолач, Михайло Гнатів, Іван Макух, Мар'ян Чорнега. Не обходилося без локальних міжконфесійних конфліктів. Питання громада вирішила демократично - методом таємного голосування. Більшість волевиявила, щоб храм належав до УГКЦ. Відтак - настав час примирення! Люди насамперед поверталися під покров Духовної Святині свого села, а не за конфесійними переконаннями. Над нами - Один Бог!

Опісля парохами села служили о. Мирослав Медвідь та о. Василь Білецький. Тепер парафією опікується о. Роман Білецький.

При церкві діє Апостольство Молитви, катехитична школа для дітей, відбуваються «Канікули з Богом», церковний хор ще й виступає з концертними програмами духовно-патріотичного характеру.

Тарас ЛЕХМАН

Знов осінь фарбами малює

Міраж, який приховує вуаль.

Свічада жовтий цвіт дивує,

А дощ наповнює кришталь.

Любовна осінь знову кружляє,

Читає загадковий свій сонет.

Вона так ніжно простягає

Для нас жоржиновий букет.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

Слука М.П. Барвінок для тернового вінка: поезія, художня та документальна проза, публіцистика. - Львів: СПОЛОМ, 2021. - 364 с.

* * *

У новій книзі “Барвінок  для тернового вінка” відомий у Прибузькому краї (та й не тільки!) журналіст, публіцист Мирон Слука виносить на читацький суд свої вірші, художні та документальні оповідання, новели, статті, написані в останні роки.

Повсякденна журналістська робота займала багато часу, потребувала наполегливої праці, і то оперативної (він трудився власкором газет «Львовская правда», потім «За вільну Україну»). Саме таким насамперед сприймають читачі цього непересічного автора. Адже навіть на заслуженому відпочинку він не полишає журналістики, хоч уже як позаштатний дописувач. Однак відкриває нові й нові грані свого таланту, зокрема у сфері літератури. Те, що залишалося недописаним у газетних виступах (за браком площі на шпальтах), лягало поетичним рядком на папір, виливалося у художнє прозове слово. Бо журналістські враження, бесіди з цікавими співрозмовниками, багатий життєвий досвід давали натхнення, поштовх до літературного творіння. Нарешті й визріла ідея видати цю книгу. Її аж ніяк не назвеш запізнілою.

Вірші Мирона Слуки сповнені роздумів про сьогодення, проблеми нашого життя, існування справедливості, розквіту таланту кожної особистості, складність духовних пошуків:

«У людської кожної долі

Є в запасі лавровий вінок.

Він - предтеча й дорога до слави,

Початку життя забави,

Безпечності вічний дзвінок.

У людської кожної волі

Є на варті й терновий вінок...».

Автор часто використовує у віршах контрастність. Один з них так і називається - «Контрасти»:

«Я чорних кольорів боюсь,

Не в пошанівку колір білий.

Від чорних, може, відмолюсь,

Для білих надто віком зрілий.

В контрасти бавиться біда,

Бо крайність завше прикре діло.

Мені б таке - як середа,

А не субота, понеділок...».

(Насправді ж, він не марнує жодного дня!).

У нього зрівнялись день і ніч у рівновазі горя і радості, зійшлись світло і пітьма. Контраст присутній у самій назві збірки - «Барвінок для тернового вінка». Почасти це глибока філософська лірика, поєднання буття історичного і духовного, оптимістичного і трагічного. Але оптимізм завжди притаманний Мирону Слуці! (Адже навіщо тоді писати?..). Як і притаманна глибока духовність:

«Як добре: життєва дорога

Не від природи, від Бога...».

Чуття родини, роду-родоводу, діди-батьки-онуки є також провідною темою творчості Мирона Слуки. І навіть, здавалося б, авторське особисте вже сприймається читачем як суспільне.

Один із секретів творчого успіху, коли читачеві годі оговтатися від прочитаного (перебуває під емоційним враженням від твору), хочеться ще раз і ще раз повторно прочитати, віднайти щось нове, приховану думку, ідею. Книга «Барвінок для тернового вінка» якраз спонукає до цього.

Душу поета непокоять байдужість, пасивність. Бо поет завжди живе чужим болем і сприймає його як біль своєї душі. Цьому присвячені вірші «Не такі» (про дітей з хворобою Дауна), «Потім» та інші.

Левову частку книги займають художньо-публіцистичні твори (нариси, есе, документальна проза), де переплелися різні епохи. Вона є своєрідним продовженням попередньої книги «По стерні до рідні». Не відпускає його ремесло-тягар журналіста. Таке - на все життя! Газетярській праці він присвятив понад чотири десятки років (і то йдеться тільки про штатну роботу у ЗМІ). Не випадково у його художніх творах інколи присутні публіцистичні фрагменти. І це цілком вмотивовано.

Без перебільшення! Автор виступає літописцем часу. Ось тут неабияк потрібен журналістський досвід. Зі сторінок книги оживають події минулого і водночас чітко простежується паралель з сучасністю.

До нас промовляють селяни-трудівники, шахтарі, чорнобильці, репресовані священики, воїни УПА - живі свідки подій; піддаються гострому сарказму, іронії «трутні», чиновники-хапуги...

Передаються читачеві глибокий патріотизм автора, беззастережна віра в Україну. Слова Ремарка: «Найменше патріотизму там, де найбільше пустопорожніх гасел про нього». Мирон Слука не говорить пустопорожніми фразами. Всі перипетії життя подає через призму вчинків, дій конкретних Героїв. І знову відстоює принцип послідовності та єдності минулого і сучасного. Напоумлення для молодого і прийдешніх поколінь! Я зумисне порівнюю попередню книгу (вийшла друком три роки тому) і щойно видану. Так краще простежується незмінне творче кредо автора.

Створені з окремих сюжетів тексти, у яких він прагне насамперед возвеличити Добру Людину, затаврувати зло, становлять органічну цілісність. А це вже свідчить про досконало продуману композицію книги, її структуру, концепцію.

Проблеми милосердя, співчуття, християнської моралі (звісно, коли йдеться про конкретні вчинки, а не слова) гостро порушені у розлогому оповіданні «Горбун». Хочу окремо на ньому зупинитися. Воно відразу викликало у мене асоціацію з новелою Василя Симоненка «Вино з троянд». (Так-так! Василь Симоненко писав і новели!). А все через спільність теми, ідеї. Образ головного героя Мирона Слуки - Зенона, благородного, чуйного, але... каліки, не може не нагадувати образу Квазімодо зі «Собору Паризької Богоматері» Віктора Гюго. Де потворне, а де прекрасне, де благородність, а де марна холодна краса (Есмеральда), де чорна жаба, а де біла троянда?.. Багато питань залишаються відкритими... Думай, читачу, міркуй!

Читаєш «Горбуна» і вкотре переконуєшся: як нашому суспільству бракує милосердя, толерантності у ставленні до людей з інвалідністю, ох, як важко їм адаптуватися у нашому суспільстві. Втім, Мирон Слука залишає своєму персонажу шанси на краще майбуття.

Вірш «Не такі» й оповідання «Горбун» не випадково повторюють теми, проблеми, бо це неабияк болить автора, зрештою, небайдужого читача.

Мирон Слука яскраво відтворює людські характери, досконало вимальовує образи, майстерно описує реальні події, створюючи художню дійсність, що надає його творам динамізму, цікавості, спонукає читача до глибоких роздумів, змушує його замислитись. Ні, це - не «легке чтиво».

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

м. Червоноград