(Картинки з життя)

Як тільки навідуюся у село до бабусі, ледь не першим зустрічає мене сусідський пес Мухтар. Здалеку чує, підбігає, ластиться, подає лапку.

- Привіт, друже! - вітаюся з ним. - Як справи?

Той у відповідь задоволено крутить-вертить хвостом.

- Маркіяне, бери його зі собою у студентський гуртожиток. Веселіше буде, - жартує сусід дядько Володимир. - А потім на пари...

- Та я б охоче. Мухтар став би у нас старостою групи. Тоді ніхто не втече з пар. Але зі мною він лише товаришує, а любить вас.

Гляне хто на Мухтара, так відразу й перелякається. Страшний здоровань. Агресивна, злобна посмішка на морді. Ось-ось вкусить. Насправді ж, характер у нього «ангельський». Нікого не кусав.

Вже три роки, як пес замешкав у нашого сусіда, і чомусь відразу потоваришував зі мною.

Мухтар - вівчарка. Уже старечий, добре не бачить, однак нюх має відмінний. Очі запливають більмом. Погляд у нього сумний-сумний. Тільки не через хворобу і старість. Колишні хазяї дали прочухана, прогнали. На тілі собаки залишилися рубці від побоїв, явно, що дрючком били. Зате тепер йому нічого журитися. Має доброго господаря і щедру господиню. А спати в оборозі на сіні - тепло й затишно.

...А сталося це так. Влітку дядько Володимир випасав корів на лузі, біля самого Західного Бугу. Широка ріка, та й течія не з повільних. Бачить, що не протилежному березі стрибнув у ріку пес. Сяк-так переплив. З останніх сил добирався до берега. Потім, оговтавшись, підійшов до дядька Володимира, довірливо подивився в очі. Не важко було прочитати в цьому погляді:

- Не бий мене, не проганяй. Вірою-правдою служитиму.

Сумний, переляканий, голодний пес. Очевидно, що став непотрібним на господарстві, тому й прогнали.

Дядько Володимир почастував його обідом. Пес став ластитися до нього, а потім справно завертати корів до стада, наче все своє собаче життя прослужив пастухом.

- О, матиму підмогу, а то мене часто винаймають випасати корів, - потішився дядько Володимир, зробив паузу, почухав потилицю і продовжив, - от тільки моя дружина спочатку нашле на нас обох грім-блискавку, випалить злість, а потім відступить. Чуйне у неї серце.

- Гаразд, - гавкнув пес, - перетерпимо. (Так зрозумів його погляд сусід).

Опісля по-пластунськи підповз до дядька Володимира і вмостився біля ніг. Корови спокійно паслися, тож можна хвилинку перепочити.

Коли наш сусід в обідню пору гнав стадо корів у село, пес почалапав за ним. Нова кличка Мухтар йому сподобалася. Щоправда, не відразу відважився зайти на подвір'я, ліг під тином. Все ж мисочка молока і окраєць хліба, які запропонувала Мухтару дружина дядька Володимира (хоча спочатку й справді аж ніяк не зраділа гостю, а потім таки змирилася), звабили його.

Після обіду корів випасали обоє - пастух і пес, надійний помічник. Так і прижився у наших сусідів Мухтар. Як тільки сезон випасу корів - і то чи спека, чи дощ і блискавиці, чи пронизливий вітер - Мухтар завжди на пасовиську з господарем. Сезон закінчиться - нудьгує. Втім, чому нудьгує?.. Хату стереже.

Запитаєте: «Чому Мухтар відразу заприятелював зі мною?». Мабуть відчув, що я дуже люблю тварин!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів