Третя декада липня у Східній Галичині (і, звісно, у нас на Сокальщині) символізувала розпал жнив, які б мали завершитися до свята Бориса і Гліба (6 серпня), бо інакше «будеш без хліба». Це вже опісля справляли обжинки.

У давніші часи єдиним знаряддям для збирання хліба були коса і серп. Працю розпочинали урочисто, після спільного молебню у церкві. А потім – на полі з’являлися чоловіки у широких білих штанях, лляних сорочках, з брусками (ними підточували коси) за поясом і самими косами. Мали коси ще й про запас.

Дівчата, молодиці, господині виходили на поле зі серпами. Важка праця! Та ще й під пекучим сонцем!.. Але встигали співати жнивних пісень. А що вже мовити, коли поверталися увечері додому…

Дожинаючи нивку, женці залишали трохи незжатих стебел Спасові на «бороду». (Спас – у дохристиянські часи вважався богом врожаю). На Поліссі її називали «перепелицею». Вона мала стати останнім притулком для цього птаха. На Волині такі «бороди» називали «козою».

Детальніше:ЖНИВА

Не той хліб, що в полі, а той, що в коморі. Тож після жнив по всій Україні велично й урочисто справляли обжинки, з піснями і навіть із застіллям.

А в самий день завершення жнив, коли дожинали останню смужку ниви, допомагаючи один одному, окремі женці ходили по полю,збирали колоски і плели спільний вінок.

На Поділлі, крім вінка, плели й «квітку» - п’ять або шість невеличких снопиків сплітали так, що це справді нагадувало квітку. Її і вінок давали найгарнішій і найвправнішій дівчині. З ними вона йшла попереду громади з поля у село.

Господар (старійшина села, війт) виходив на ганок чи поріг хати, брав «квітку», розпитував женців про те, про се (для годиться) і всіх запрошував на вечерю, щедро частував. Як правило, це була спільна вечеря – гуртом приносили все, хто що міг. Навіть вечеряли на церковному подвір’ї, винаймали троїстих музик. Веселилися до ранку. Мали право на такий перепочинок!

Детальніше:ОБЖИНКИ

У давнину українці (передусім селяни) хліба не купували. Його неодмінно пекла для сім'ї кожна господиня, запасаючись, як правило, на тиждень. Випікали здебільшого у суботу, щоб на святу неділю був свіженький. Для цього мала широкий асортимент так званого “начиння”. Тепер зрідка таке побачиш, навіть найвіддаленіші села “модернізувалися”...

Втім, основним компонентом такого “начиння” була пікна діжа — конусоподібна однодонна боднарна ємність зі вставним дном, стягнута двома дерев'яними або металевими обручами. На Західному Поділлі, а також у верхів'ях Дністра, як дослідили етнографи, використовувалась діжа на трьох ніжках, що були подовженими клепками її корпусу. В діжі готували лише кисле тісто з житнього і пшеничного борошна, інколи з додаванням інших злаків. Розчиняли тісто колиткою — дерев'яною вузькою лопаточкою на держаку. Місили частіше у ночвах (ще називали дерев'яним коритцем), зроблених зі суцільного дерева, або безпосередньо в діжі.

Тісто узвичаєно формували руками, а в західних етнографічних регіонах України його, перш ніж ставити в піч, ще на деякий час клали у солом'яний кошик — конусоподібну ємність, схожу на глибоку миску, боки якої розходилися догори. Пізніше для випікання хліба почали використовувати металеві форми — патильні, в яких, за звичаєм, пекли святкові вироби з пшеничного борошна (приміром, на весілля, храмове свято, іменини).

Хліб садовили прямо на черінь печі, а іноді, щоб він не забруднювався, підстеляли розпалене капустяне листя. Садовили за допомогою дерев'яної хлібної лопати, зробленої з широкої дошки. Вона мала круглу, напівкруглу чи довгасту (подовжену) лопасть (залежно від виду випічки) на довгому держаку. Така лопата у народній традиції навіть вважалася оберегом. Її виставляли за поріг, коли падав град. Це для того, щоб стихія не побила хлібну ниву. Використовували лопату тільки для садження хліба у піч, і аж ніяк не для інших справ. Оскільки хліб — святість, то й хлібна лопата, образно качужи, була чимось “святим”.

Інакше замішували некисле тісто — прісне, з додаванням кукурудзяного борошна, поширеного у південних і південно-захудних регіонах України, а також здобне тісто на вареники, локшину тощо. Для цього використовували вже згадані ночви. Смачного!

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

Визначну роль у національно-духовному та культурному житті українців у XVI — XVIII століттях відіграли братства — національно-релігійні й ремісничі організації міщан і селян, які найбільшого поширення набули в містах, містечках, а згодом й у великих селах Наддніпрянщини, Волині, Холмщини, Галичини. Ряд братств існував і на Лівобережній Україні.

Виникли вони у відповідь на посилення політики національного і релігійного утиску з боку Польщі. У 60-тих роках XVI століття широку діяльність розгорнуло Львівське братство; близько 1615 року було засноване Київське, а у 1617 році — Луцьке братство.

Міські братства стали аналогічним утворенням до цехових корпорацій (за ними також закріпилася назва — братства) і мали свої статути. У спеціальних братських домах (здебільшого збудованих на власні кошти) відбувалися сходи братчиків, обговорювалися спільні нагальні справи, чинився суд, збирали внески і пожертви, влаштовували колективні обіди тощо.

Детальніше:БРАТСТВА: ОПЛОТ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ