Теплий Олекса (Олексій з Едесси), Савватій і Зосим на Україні віддавна вважалися покровителями бджіл.

У день Святого Зосима, 30 квітня, припадав початок медозбору. (Тут слід врахувати двотижневу календарну різницю між старим і новим стилями). Відтак — на пасіках виставляли ікони преподобного отця, у церквах замовляли молебні, а після храмового Богослужіння пасічники здійснювали свої “бджолярські” обряди, відомі тільки їм. Тричі обходили вулики із запаленою стрітенською свічкою, скроплювали їх свяченою водою тощо. Дехто навіть вдавався до язичницьких замовлянь, згодом уже “християнізованих”, якими хотів уберегти бджіл від мору, хижаків, злодіїв, “накликати” приплід, добре роїння і багатий медозбір.

Існувала пересторога: бджола — Божа комаха! Тож на неї не можна лаяти, проклинати, особливо, коли боляче вжалить (краще посміхнутися, бо то на здоров'я); не веліли вживати слово “вмерла”, а тільки “загинула”.

Тарас ЛЕХМАН.

Яких тільки видів обрядового хліба не пекли у давнину українці. І кожна хлібина мала своє “строге”, конкретне призначення. Тож казали: “Не кожен хліб на кожен день”.

До весільних обрядових хлібів належить дивень. Його виготовляли найчастіше з плетінки втроє чи четверо, а потім краї з'єднували, щоб утворити замкнене коло. Отож за формою і навіть ритуальним призначенням дивень нагадував весільний калач, але й мав свої особливості. Цей весільний хліб прикрашали очеретинками, гілочками плодових дерев, обплетеними тістом, а зверху чіпляли квітку з жита, калини, додавали живих або штучних квітів.

Дивень здебільшого характерний для Південної України, частково — Полтавщини та Слобожанщини. У деяких районах для дивня взагалі не випікали хлібину, а обмежувалися гілочками, обліпленими тістом і запеченими на спеціальних рогачиках, опісля прикрашали стрічками, квітами (часто  барвінком), колоссям, калиною.

Через дивень, як і через весільний калач, молода дивилася на молодого, звідки, очевидно, й походить назва цього обрядового хліба. Коли пекли дивень, загадували, яке буде у молодих майбутнє подружнє життя. Якщо дивень удається, то життя має бути щасливим; тріснув, підгорів — кепська справа, щастя не жди...

Збереглося й давнє замовляння щодо дивня. Його весільна господиня виголошувала, коли садила хліб у піч:

- Світи, жар, у печі ясно,

Печись, дивень, красно:

Гостям — на велике диво,

Молодим — на щастя і свою родину!

(Щоправда, побутували й інші варіанти замовлянь).

Тарас ЛЕХМАН.

“І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця...”

Найважливіша дата у церковному календарі після Воскресіння Христового (й, звісно,  подія для християн) — Вознесіння нашого Господа Ісуса Христа. Свято завжди відзначають на сороковий день після Великодня, і воно завжди припадає на четвер. Тому кажуть: “Ніколи не бути Вознесінню у середу, як Середопістю у четвер”. (Середопістя — тільки у середу).

Починаючи з цього дня, християни вже не вітаються один з одним словами “Христос Воскрес!”, а “Слава Ісусу Христу!”.

У свято Вознесіння господарі виходили на сіножаті і дивилися, чи добре “вознеслися” (підросли) трави, бо тоді корму для худоби буде вдосталь. Через десять днів, на Трійцю, вони вже мають забуяти. Опісля почнуться сінокоси. Здавалося б, десять днів — не так вже й багато часу. Тільки не у Природі. Після Вознесіння з Трійцею приходить справжнє літо, навіть, якщо, Великдень припав на ранню пору. На Вознесіння має й озимина заколоситися. Погана прикмета, якщо цього не сталося. Тоді чекай голодного року.

До свята Вознесіння у вправних господинь були свої клопоти. Вони неодмінно пекли обрядове печиво у вигляді драбинок (бажано — сім щаблів, що символізували сім таїнств), аби “допомогти Ісусові вознестися на Небо”, готували млинці - “божі онучі”, також “для Ісуса”. На Поділлі, частково на Волині пекли пироги з яйцем і городньою “зеленню”. Варене яйце дрібно нарізали, додавали дрібно нарізаних молодих стебел цибулі, листя петрушки, , інколи листя щавлю, кріп і все ретельно перемішували. Суміш слугувала начинкою. Пироги в окремих селах так і називали - “вознесенські”. Але готували їх не тільки на саме свято.

Тарас ЛЕХМАН.

Колись у день Святого мученика за Христову віру Євпсихія (22 квітня) люди загадували на... горох. Вважали: якщо день тихий і ніч зоряна — буде багатий врожай гороху. Поспостерігайте і ви, перевірте! Від старших людей збереглися повір'я: якщо знайдеш стручок з дванадцятьма горошинами — на щастя й добробут; необачно розсипати горох — на сльози; у хаті, де вночі часто блукають мертві душі, слід розкидати горох, тоді вони заспокояться (ні, щоб помолитися за них, замовити поминальну Службу Божу у церкві); бородавки щезнуть, коли доторкнутися до них горошиною, а потім спалити її у печі (і це — неправда; так само, як і те, що бородавки з'являються, коли взяти жабу до рук, наприклад, ропуху!).

Аби позбутися різних хвороб, мати міцне здоров'я, у свято Євпсихія (воно не належить до великих церковних) ходили до криниці чи джерела “вшановувати воду”. На світанку обов'язково вмивалися джерельною водою. Вода справді зцілює!

Все ж, головна функція води на Євпсихія — лікувати очі. Вмивши їх вранці джерельною водою, слід було очікувати, що більмо щезне, зір покращиться... Принаймні, вірили у таке. Знахарі у цей день читали спеціальні молитви (тільки їм відомі) для повернення зору хворим.

Тарас ЛЕХМАН