Будівництво житла здавна було однією з найважливіших подій, що неабияк відобразилося в народній обрядовості. З переселенням до нової хати люди плекали надії на щастя й заможність, спокій та добробут. А вибір місця (будівельного майданчика) став одним з найважливіших обрядів, який, попри християнські вірування, зберіг багато елементів культури язичницьких часів. Упевнені, що сучасникам буде цікаво про це дізнатися. Однак застерігаємо: не вдаватися до марновірства та ворожби. Краще скористатися тільки суто практичними порадами, перевіреними багатющим досвідом поколінь.

Для нового житла намагалися знайти таке місце, яке мало задовольняти ряд вимог. Дослідивши їх, можна потерти потилицю: а де ж тоді господарю будувати хату?.. Втім, знаходили такі місця. Адже українці — народ кмітливий, спостережливий!

Отож, приміром, город за хатою та господарськими спорудами має виходити до річки, ставка, нахилятися у долину. Воно й звісно: не буде підтоплювати і легше воду носити, коли ця поряд, аби грядки полити.

Щоб це місце було на цілині, де земля “спокійна”; на горбку, де нема вологи; де вранці не випадає роса. Крім того, де не ростуть дерева, тоді їх не доведеться викорчовувати при закладанні фундамента, а залишки коріння, які з часом зможуть проростати, не будуть його руйнувати.

Детальніше:А ДЕ ХАТУ ЗБУДУВАТИ?..

Ще з сивої давнини зачіски та головні убори українських дівчат вирізнялися своїми особливостями та неповторністю. Зберігаючи строгу традиційність, вони водночас, наче підкреслювали особистість кожної представниці слабкої статі. Що знають про них сучасні дослідники минувшини?..

Приміром, за часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене по середині. Ця традиція протягом століть неодмінно зберігалася в побуті українських дівчат. Однак наприкінці XIX — початку XX століття таке явище стає вже винятковим, що добре видно зі старих архівних фото, і частіше пов'язується із тим чи іншим обрядом, зокрема весіллям. Під час роботи у полі чи по господарству волосся підв'язували, заплітаючи в одну-дві коси. Дрібненько сплетені косички, які ще називали - “дрібниці”, “дрібнички”, були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. На Волині й почасти на тому ж Поділлі дівчата заплітали коси учетверо. Таку зачіску називали - “батіжок”.

У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався старовинний звичай подовжувати волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (“шварку”), на яку нанизували гудзики. Для закріплення коси на голові її густо оплітали червоною вовною (попліткою) або прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали квітами — заквітчували.

Детальніше:ДИВОСВІТ ДІВОЧОЇ ЗАЧІСКИ

Говорячи про численні українські весільні обряди, ми якось частіше згадуємо про ті, що пов'язані з особою молодої (нареченої). Однак до цього розмаїття належить цікавий обряд вирядження молодого — початок кульмінаційного весільного дійства, який передував посаду молодих і який мав “узаконити” шлюб.

Виряджала молодого, як правило, мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи (посіваючи) зерном і дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену. Схема цієї поїздки досить таки складна. Власне, їх побутувало (побутує подекуди й тепер) дві: найдавніша — з дому нареченого в дім нареченої і знову до хати молодого; більш пізня — з дому нареченого в дім нареченої, потім до церкви, після до хати молодої, потім повернення до своєї хати без молодої, знов до хати молодої і повернення до батьківського дому з молодою. Ось такі складні лабіринти. Принаймні, цей обряд побутує ще на Тернопіллі.

Детальніше:ВИРЯДЖАЛА МАТИ МОЛОДОГО...

Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час існує чітке усвідомлення її неминучості. Тож кажуть: “Якби не вмерли, то б небо підперли”. Поминання померлого, молитва за його душу стали не тільки категорією церковного вчення, церковною традицією, духовною необхідністю, в т.ч. потребою з огляду на християнську мораль, а й народною звичаєвістю, що не суперечить одне одному.

Інколи запитують: “Як часто треба молитися за спочилих у Бозі?”. Відповідь доволі банальна: “Повсякчас!”. Принаймні, навіть удома, перед іконою. Втім, існують найважливіші дні поминань...

Поминки — давній-прадавній звичай вшанування померлого та культу предків. Як правило, поминають покійника відразу ж після похорону, а також на дев'ятий день (дев'ятини), на сороковий день (сороковини) і через рік (роковини), опісля щороку — у день смерті. Крім того, неодмінними є поминання щороку на Великдень (з відправою священика на могилах) чи через тиждень після Великодня на Провідну неділю; перед Зеленими святами (Трійцею) чи у самі Зелені свята; перед святом Дмитра, яке відзначаємо 8 листопада, а саме — за народною назвою, у Переддмитрову суботу (перша субота перед святом, яка часто побутує ще під назвою Вселенська поминальна субота); перед Різдвом Христовим (на Святий Вечір, 6 січня); у самі Різдвяні свята (зокрема, у вечір перед Йорданом, Водохрещем, 18 січня, а за церковним календарем — Надвечір'я Богоявлення). У деяких етнографічних регіонах України справляють поминки і на свято Преображення Господнього (Спаса, 19 серпня). Головне, щоб усе це відбувалося не формально, заради “суспільного етикету”, а з глибокою вірою і щирою молитвою.

Детальніше:ПОМИНКИ: ЦЕРКОВНА І НАРОДНА ТРАДИЦІЇ