Останні новини

Одним з найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної сім'ї — бгання короваю. Це було у давнину доволі яскраве, навіть драматургічне, дійство.

Загалом, як стверджують етнографи, українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію. Та все ж головним весільним хлібом був коровай, який готували, випікали й прикрашали зі строгим дотриманням певного сценарію. Усе дійство, що на жаль, відходить у минуле, називали бганням короваю. (Така назва збереглася ледь не по всій Україні).

Отож, бгали головний весільний хліб у п'ятницю або суботу у домі нареченої, що практикувалося у східних регіонах України; у родичів нареченого (на Поділлі та Волині) або ж в обох молодих (такої традиції дотримувалися в Галичині). Часто в цьому ритуалі спільно брали участь родичі і молодої, і молодого, таким чином підкреслюючи споріднення сімей, створення нової великої родини, розширення кола свояків.

Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили зі собою борошно, яйця, олію, сметану, сало тощо — все найкращого гатунку. Від господарів дому не вимагалося нічого. Хіба що опісля початувати коровайниць. Весь процес приготування цього головного весільного хліба супроводжувався ритуальними та магічними діями. Проте, приступали до роботи тільки після спільної християнської молитви.

Вважалося доброю прикметою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще — сім). Щоправда, в деяких етнографічних регіонах України, навпаки, запрошували парну кількість жінок-коровайниць, щоб молодята весь вік прожили в парі. Недарма кажуть: “Що не село, то своя пісня; що не хутір, то свій обряд”. При цьому коровайниці повинні були перебувати тільки у першому шлюбі і жити з чоловіком у злагоді. Ніколи не запрошували вдів.

Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї, міцність шлюбу. Для цього коровайниць зв'язували довгим рушником, взятим із покутя (інколи — 10 і більше метрів довжиною) і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, омивати руки.

Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий — віщує розлучення, і чим більша утворилася під час випічки “тріщина” - тим швидше це станеться; покручений коровай віщував лиху долю; підгорілий — близьку смерть. (Звісно, це — марновірство). Тому жінки-коровайниці заздалегідь задобряли коровай приказками та піснями, присили в нього і в Бога милості, щоб вдався.

Кожен із весільних хлібів має своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шашками (обрядовим печивом) та калечем запрошували на весілля, голуби та гуски (качечки) дарували коровайницям як плату за їхню працю.

Коровай завжди був окрасою весільного столу. Він символізував достаток й добробут, щастя. Наприкінці весілля його розподіляли між усіма гостями.

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

Просвітницька, культурна, духовна місія Святих Кирила і Мефодія — родоначальників слов'янської абетки не мала б успіху без багатьох ревних послідовників, помічників. До таких належить Климент Охридський, якого церкви східного обряду вшановують 9 серпня. Він, за походженням — слов'янин, ще замолоду познайомився з солунськими братами Кирилом і Мефодієм, глибоко захопився їхньою просвітницькою діяльністю та став їхнім учнем. Цілком імовірно, що він вже навіть мав духовний сан, коли Кирило і Мефодій вибралися на місію в Моравію, став для братів надійним помічником, долучив до праці свого молодшого брата Наума.

Після невдалої місії в Моравії, Климент з Наумом прибули в Болгарію і замешкали в домі болгарського урядовця Ехоча, який прийняв їх з усіма почестями, допомагав чим міг, сприяв фінансово. З цього часу розпочалася невтомна культура й просвітницька діяльність Святого Климента серед болгарського народу. Вже після смерті достойника вдячні нащадки титулували його як покровителя Болгарської Церкви та батька болгарської культури. Климент Охридський став найпродуктивнішим письменником свого часу, написав багато духовних творів. На жаль, більшість з них маловідома широкому загалу. Серед його доробку — проповіді, повчання, послання, пісні, богословські трактати, листи, у яких міститься багато цікавих думок, корисних ідей, отже останні - це не особиста епістолярна спадщина. Він також уклав життєписи Кирила і Мефодія (ними історики церкви користуються і тепер), допомагав солунським братам у перекладі Святого Письма. А ще — засновував школи, монастирі, мав, за деякими джерелами, аж 3,5 тисячі учнів. Можливо, що саме Климент замість Кирилової глаголиці створив досконалішу абетку — “кирилицю”.

Багата українська весільна обрядовість завершувалася ритуалом покривання, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Доволі цікаво це дійство виглядало у давнину...

Покривання було своєрідним продовженням посаду молодих, а розпочиналося воно розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного разом з гостями споживання його окрайців також символізувало і засвідчувало створення нової сім'ї.

Далі символічні дії через розплітання коси, покривання голови молодої хусткою (подарунок від свекрухи), або ж очіпком і наміткою, що практикувалося давніше, підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд розплітання коси здійснювався у домі молодої свекрухою та приданками, а в кінці XIX століття — як в домі молодої, так і в домі молодого тими ж свекрухою та приданками і навіть молодим.

Під час обрядового дійства молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і змащували волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий. Посадивши собі наречену на коліна, відрізав косу ножицями.

Хоч це доволі парадоксально звучить (з огляду на теперішній час), але вінчання — форма церковного шлюбу, яке активно й наполегливо запроваджувалося священослужителями упродовж XVII-XVIII століть (а за деякими джерелами — навіть раніше), на перших етапах цього процесу не вельми охоче (а то й погано) сприймалося більшістю населення України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані у храмі молоді нерідко жили нарізно, аж поки не справили традиційного весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним компонентом весілля.

І все ж остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними обрядами. Не даремно вінчання передувало санкціонуючому обряду — посаду. Тривалий час воно сприймалося крізь призму язичницьких традицій. Свідченням цьому є велика їхня частка у християнському обряді вінчання. Перед тим, як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння. Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю.

Наступним після Трипілля найдовшим періодом культурного розвитку України став бронзовий вік (II тисячоліття до н.е.), який приніс нові якісні зміни в життя племен, що населяли наші терени.

У цей період продовжувало розвиватися землеробство, яке ставало більш продуктивним. Проте найсуттєвіші зміни відбулися в скотарстві. Племена, що займалися переважно скотарством, перейшли від відгонного скотарства до кочівництва. У них виділилась правляча верхівка, почала формуватися система залежності людини від людини..

Ще з часів енеоліту на території України сформувались два напрямки у розвитку скотарства. У регіонах на порубіжжі степу і лісостепу виникло скотарство, засноване на розведенні коней та великої рогатої худоби. У регіонах, що прилягли до Чорного та Азовського морів, отримало розвиток розведення малої рогатої худоби (кози, вівці).

До освоєння верхової їзди населення вело напівосілий спосіб життя, займалося землеробством. Череди худоби відганялись на пасовиська, які знаходидися неподалік поселень. Місця поселень змінювались декілька разів на рік, залежно від пори року.

Скотарство давало значно більший прибуток, ніж землеробство, що зумовило зростання його питомої ваги. Населення стало більше переміщуватися за худобою, а великі вози служили житлами людей. Це також мало значення для соціального розвитку.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.