Двіста літ тому там, де сьогодні розложене село Зібранівка, були чисті поля. Поля ті, як передає переказ, були власністю багатої поміщиці. Поміщиця та була негарна вродою, була така невродлива, що ніхто не хотів з нею одружитися. І вона весь вік прожила незаміжня. Помираючи бездітною, вона зробила заповіт, в якому всі свої землі роздала селам. Тоді дістали там наділ землі Кути, Рибне, Рожнів, Іллінці та інші села, дістало також і наше село. Люди в селі урадили між собою, що належало би тій поміщиці подякувати за такий гойний дар. Вибрали з села кількох людей, котрі мали йти до поміщиці з подякою, але подумали, що воно ніяково іти людям з порожніми руками. Належало би при цьому дати якийсь подарунок. Подумали і урадили повезти їй пару мішків яблук. Найкращим у той час був сорт полесачки, от і повезли чотири центнери полесачок.

Був собі парубок та ходив до одної дівки. І мали вони побиратися. Але почалася війна. Його забрали і на війні вбили. Вона дуже тужила, та дівчина, дуже плакала. А йому, тому хлопцеви, було ім'я Кукунчик. Вона плакала і все повторювала: "Кукунчику... Кукунчику мій, Кукунчику..." Лиш це і більше нічого. Все голосила.

А мамі її це дуже надокучило, так надокучило, що вже не годна була того зносити. Та й нарешті каже вона: - А бодай ти кукала, поки світу й сонця!

А вона здригнулася і перемінилася в зозулю. І кажуть, що це й нині літає вона та кукає.

Існує переказ, що десь у XVII столітті на території Снятинщини жив багатий поміщик. Дітей своїх він не мав. На старість років вирішив усиновити дочку, яку родила від нього селянка-кріпачка. Після його смерти вона стала власницею великого маєтку. До неї сваталися багаті паничі. Але вона не виходила за них, бо мати її була проста селянка. Вона щиро полюбила хлопця-кріпака. Хотіла викупити його на волю і одружитися з ним. Але родичі її батька, пани, це їй не дозволяли. Трапилось так, що він десь загинув (може, й з вини тих панів). І молода поміщиця рішила ніколи не виходити заміж. Перед смертю вона роздала свої землі навколишнім підгірським селам. Ті села, які в той час уже існували, - Кабаки, Рожнів, Іллінці - одержали наділи землі. Села, як, наприклад, Слобідка, яких ще тоді не було, таких наділів не одержали. Наділи ці були рівномірно розподілені між усіма дворами. Кожен двір одержав 0,7 гектара.

У підгірських селах було мало орної землі, і селяни далеко ходили, щоб обробляти подаровану землю. Але через деякий час вони стали там поселятися, щоб не ходити так далеко. Так утворилось село Зібранівка. Найбільше в ньому було вихідців із села Рожнів. І один з кутів Зібранівки стали називати "Рожнівські Поля". А вже в наш час частина Зібранівки виділилася в окреме село Рожполе.

Наше село Шешори колись було на присілку Царина. Тут, де тепер центр села, був ліс. Коли надійшли з Угорщини татари і напали на село Шешори, вони спалили село і рівночасно церкву. А дзвони з тої церкви люде заховали в таку трясовицю, де й понині їх ніхто не знайшов. Люде повтікали в ліс, де зараз центр села. І нарубали дерев, накидали каміння і завалили прохід. І з-за тої загороди оборонялися. І татари вернулися. Від того часу село Шешори почало існувати на місці, де був ліс. А там, де була загата від татарів, виріс присілок і назвали його Кордон. Зараз на тій царині розміщається радгосп. І поселяються там люде.