У дитинстві ми не раз чули застереження від дорослих: «Не ображайте лелек навіть словом і думкою. Це – гріх! Вони – наші предки!». Лелек я не ображаю, навпаки, дуже люблю. Але скільки не запитував дорослих: «Чому лелеки – наші предки?», у відповідь вони розводили руками.

Розгадку підказала легенда із сивої давнини, яку недавно почув.

Раніше, в доісторичні часи, коли на Землі ще не було людей,  до нашої планети наблизилася Зоря-Венера, на якій вже жили люди.

Частина з них вирішила оселитися на Землі.  Спочатку послали на Землю Прадавню Мову, потім скинули зерна пшениці і аж тоді самі прилетіли на крилах лелек. Стали обожнювати цих птахів, які допомогли їм переселитися.

Тож споконвіків люди на Землі поклоняються Сонцю, Місяцю, Зорі-Венері і лелекам.

Звісно, Венера – не зоря, а планета, і життя на ній неможливе. Але легенда цікава!

Записав Маркіян ЛЕХМАН, школяр, слухач МАЛіЖу

Кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка не раз, ще за життя героя, називали характерником, вовкулаком, людиною, що товаришує з нечистою силою, бо, за повір’ями, ні стріли, ні кулі його не брали, а ворожа шаблю відскакувала від тіла Івана Сірка. А якими подвигами він насправді прославився, що заслужив таку шану?..

Іван Сірко належав до видатних політичних діячів і козацьких полководців України, був учасником морського походу запорозьких козаків на чолі з Богданом Хмельницьким – штурмував турецьку фортецю Трапезунд; брав активну участь у Визвольній війні українського народу у 1648-1654 роках.

У середовищі українського козацтва Іван Сірко мав високий авторитет. Козаки спочатку обрали його вінницьким полковником. Після драматичних подій 1660 року і укладення гетьманом Юрієм Хмельницьким трактату з Польщею, згідно якого Україна знову поверталася під її владу, Іван Сірко подався на Запорожжя, щоб продовжити визвольну війну.

Протягом 1663-1680 років козаки вісім разів обирали його кошовим отаманом. (Кошовий отаман обирався щороку).

Детальніше:ІВАН СІРКО – КОЗАЦЬКИЙ ХАРАКТЕРНИК

Обрядові дії, пов'язані з рослинністю, відігравали важливу роль в календарних святах українців, та й не тільки в них (календарних), бо часто використовувалися у повсякденні. Ці обряди мали забезпечити людині здоров'я, зміцнити добробут сім'ї, посилити плодоріддя землі й плодючість худоби, вберегти господарство від нечистої сили, “злого ока”, ворожбитів. Саме до таких рослинних символів належить дуб.

Він здавна користується в народі глибокою шаною. Ще стародавні слов'яни влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства. Звісно, з прийняттям християнства такі ритуали поступово відходили у минуле, а згодом канули в лету.

На Зелені свята молодь влаштовувала т. зв. “гральний дуб” (або “сухий дуб). Для цього у центрі села, іноді за околицею, ставили довгу жердину з прикріпленим зверху колесом від воза, прикрашали її травами, квітами, барвистими стрічками, обкопували невеликим рівчаком. Довкола такого “дуба” відбувалися ігри, що супроводжувалися спеціальними піснями. Цей обряд символізував буяння природи, спалах літа. Адже, за фенологічними спостереженнями, якщо зацвів дуб — прийшло справжнє літо. Не випадково на Трійцю, з-поміж іншої зелені, гілками дуба, рясно вкритими листом, прикрашають оселі. Це — і символ багатства, і міцності роду.

Детальніше:ДУБ У НАРОДНИХ ТРАДИЦІЯХ

6 травня християни східного обряду вшановують Святого мученика і побідоносця Юрія (Георгія), який був страчений за віру у Христа 303 року.

У народному побуті українців Юрій вважається покровителем хліборобства і скотарства, а, отже, і людей цих професій. Тож ще у давнину свято набуло у нас особливої популярності. Ім'я Святого лицаря Юрія Побідоносця (на іконах достойника зображають на коні зі списом, яким він убиває лихого змія) зустрічається у багатьох народних піснях, переказах та легендах. Згідно зі стародавніми народними віруваннями, у цей день весна сходить на землю, тягнуться до сонця ярові культури, оживають озимі посіви, зеленіють луки, ліси й сади, гаї та діброви, а роса набуває цілющої властивості. Тому колись на Юрія ще до схід сонця збирали росу і промивали нею хворі очі, дівчата вмивалися, щоб гарними бути. Неодмінно ходили на поля, оглядали озимі посіви, влаштовували на межах спільні трапези.

Та найголовніша подія — перший після зими вигін худоби на пасовиська. На Гуцульщині розводили багаття зі скіпок, гілок глоду та сміття, переганяли через нього домашніх тварин, приповідаючи: “Дай Боже, аби стільки було маржини (худоби), скільки має бути попелу із цього курища”. Пастухів з отарами овець урочисто проводили на полонини. Щоправда, частіше це робили після свята.

Детальніше:НА ЮРІЯ ВЕСНА СХОДИТЬ НА ЗЕМЛЮ