За два колометри від села Стаївка Сокальського району, у напрямку українсько-польського кордону, є святе місце – Корчмин. Багато століть тому там з’явилася Божа Мати…

1360 року татарами було спалене українське село Нова Гребля. Згоріли не тільки помешкання місцевих мешканців, а й церква. Вціліла лишень корчма. Все ж люди відбудували село і стали його називати Корчмин.

У 1382 році через село Корчмин перевозили ікону Божої Матері у золотих шатах, яку, за переданнями, намалював Святий апостол і євангелист Лука. (Ймовірно – один з найдавніших списків його ікони).

Побутує переказ: біля спаленої церкви підвода з іконою зупинилася і не могла зрушити з місця. Скільки пар коней (чи то волів) не запрягали, як тільки не намагалися штовхати підводу, а результату – «пшик». Якась невидима рука тримала її. Тоді місцеві мешканці вирішили зняти копію з ікони. Віразу знайшли маляра. Той справно виконав роботу й підвода з іконою рушили далі. Згодом на цьому місці побудували церкву. (До речі, такі перекази щодо побудови нових церков, капличок, вибору місця для них зустрічаємо доволі часто).

Детальніше:КОРЧМИНСЬКА БОГОРОДИЦЯ

Був давно чоловік і жінка. Мали вони одного сина. Оженили його і мали невістку. Дідо дуже любив худобу, а найбільше вівці. Він казав, що вівця — уберихата. З неї і кожухи, і сукно, і ліжники, і сведри, і рукавиці, і шапки, волоки, капці, попружки і дзьобні. А баба чула від старих людей, що хто разує дванадцять п'ятниць сходу місяця, то буде знати, коли прийде його смерть. Баба була дуже побожна.

Помер дідо, а баба лишилася з сином та невісткою. Мали худобу, а найбільше овець. Одного разу під час кочіння овець син і невістка спали. А баба вночі кричить:

— Сину, вставай, підоймися. Там овечки покотилися, самі ягнички начинили. Межи ними є оден баранець, круторогий, золотововний.

Детальніше:БАРАН ІЗ ЗОЛОТОЮ ВОВНОЮ

Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була відьма. В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік - вона попросила не каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти. Вона відповіла:

- Приходи, бо ти моє серце скаламутив.

В час сінокосу, коли той хлопець косив, йому все вчувалось, що коса співає: "Приходь, бо ти моє серце скаламутив". А потім вони почали разом пасти вівці і разом класти стоги.

Сінокоси кінчалися десь коло Спаса, і леґінь, і дівка - він з косою, вона з граблями - гнали вівці і поверталися домі. Недалеко хижі їх зустріла леґінева мати. Молоді сказали їй, що любляться і будуть ґаздувати.

Але матері не подобалася дівчина, вона закляла її і перетворила в Білу Смереку. І тоді, коли її світлі коси перетворилися в смереччине гілля, дівчина крикнула:

- Мій яворе!

І леґінь став явором. З їхнього коріння потекли їхні чисті сльози - вода Білої Смереки. Казала стара бабка Воражина, що як ходила ввечері по воду, то бачила на тому місці хлопця й дівчину.

Двіста літ тому там, де сьогодні розложене село Зібранівка, були чисті поля. Поля ті, як передає переказ, були власністю багатої поміщиці. Поміщиця та була негарна вродою, була така невродлива, що ніхто не хотів з нею одружитися. І вона весь вік прожила незаміжня. Помираючи бездітною, вона зробила заповіт, в якому всі свої землі роздала селам. Тоді дістали там наділ землі Кути, Рибне, Рожнів, Іллінці та інші села, дістало також і наше село. Люди в селі урадили між собою, що належало би тій поміщиці подякувати за такий гойний дар. Вибрали з села кількох людей, котрі мали йти до поміщиці з подякою, але подумали, що воно ніяково іти людям з порожніми руками. Належало би при цьому дати якийсь подарунок. Подумали і урадили повезти їй пару мішків яблук. Найкращим у той час був сорт полесачки, от і повезли чотири центнери полесачок.