До добрих українських християнських традицій належить часте поминання померлих. І хоч вони інколи пов'язані з дохристиянськими (язичницькими) мотивами, але це аж ніяк не применшує їхнього духовного та морального значення, а для молодого покоління ще криється виховний процес: знай і шануй свій родовід!

Один з таких поминальних днів - свято Партенія (20 лютого), або найближча поминальна субота перед святом. Його називають Зимовим поминанням дідів.

У церквах цього дня замовляли Богослужіння за померлими. Пекли калачі або паляниці. Одну з випічок залишали вдома (нею ділилися за обіднім столом), одну - у церкві, а інші віддавали старцям, прочанам, які часто відвідували святі місця, ходили до чудотворних ікон та цілющих джерел. Їх також просили помолитися за померлих.

Після церковної відправи йшли на цвинтар і вже молилися на гробах.

Удома ж справляли поминальний обід або поминальну вечерю. Кількість страв не була чітко регламентована, дозволялися і м'ясні страви. Але неодмінно мали бути коливо та узвар.

Починали і завершували поминальну трапезу молитвою. До столу запрошували старших людей, особливо самотніх, бідних. Такий обряд називався «почастувати дідів» (мається на увазі - спільно пом'янутих, усіх, хто відійшов у Вічність).

Посуд із залишками їжі не прибирали аж до наступного ранку (як і на Святий вечір), щоб уночі могли похарчуватися «люди з того світу». Для них також залишали воду у полумиску та чистий рушник. Такого поминального дня не годилося говорити про покійників щось погане, лихе, бо ті «образяться і не будуть піклуватися про майбутній врожай».

Це були останні поминання і частування «дідів» перед Великим постом. Адже під час нього у церквах вже відправляють поминальний Сорокауст.

З

23 лютого християни східного обряду вшановують преподобного Харлампія, єпископа сирійського міста Магнезія.

За проповідування Христової віри праведного старця (а прожив він 113 років) стратили за наказом римського цісаря Севера. Це сталося у 211 році. Хоча, як стверджують деякі історико-церковні джерела та життєписи святих, цей чудотворець, підданий жорстокому катуванню, спокійно спочив у Бозі під час своєї передсмертної молитви, ще до того, як стяв йому голову.

Відзначають:

- До Харлампія і Власа (свято останнього відзначають 24 лютого) - зима холодна.

- З Харлампія зима заглядає у віконце, яскравіше світить сонце.

- Харлампій потішить теплом, а Влас ще заморозить. Та все ж після теплого Харлампія Влас не довго лякатиме морозами.

- Якщо на Харлампія відлига і Влас не заморозив, то кидай віз без коліс (тобто - сани), а запрягай вороних у колісного воза.

У цейдень також вшановують Святого Прохора. Жартують:

- До Прохора баба охала (від холоду).

- До Прохора зима заглохнула.

- Прийшли Харлампій, Прохір і Влас - скоро весна у нас!

Тарас ЛЕХМАН

16 лютого, відразу після свята Стрітення Господнього, вшановують Святого старця Симеона Богоприємця і Святу пророчицю Анну.

Праведна Анна була свідком зустрічі старця Симеона з Немовлятком — Ісусом Христом, коли батьки принесли Його на сороковий день після народження до Єрусалимського храму на посвяту Богу. Як і Симеон, Анна запевнила, що народилася Дитина Божа - Месія, Спаситель людства.

До Святої Анни у народній традиції українців було своє особливе ставлення. За повір'ями її вважали навіть матір'ю самої Богородиці - Діви Марії. Але це зовсім не так. Тут на уяву вплинули апокрифічні перекази, у яких згадано кількох праведних жінок на ім'я Анна, в тому числі і матір Богородиці. Однак не завжди деталізувалося, про яку саме Анну ідеться. Тому й виникли різноманітні версії. Адже не всі уміли читати, не для всіх були доступні книги, а перекази передавалися усно. Таке народне ставлення радше вважаймо «панібратським».

Кажуть, що після свята Стрітення пророчиця Анна подає свої синоптичні прогнози. Деякі з них:

- Якщо лютнева Анна снігом не засіє, не завіє, то влітку жита не буде.

- Лютнева Анна без снігу - житимеш рік без жита.

З дня Анни селяни починали ремонтувати так званий весняний реманент - плуги, борони, граблі, лопати... Адже весняна сівба не за горами.

15 лютого — величне церковне свято Стрітення Господнього. А за народним календарем цього дня стара Зима і молоде Літо зустрічаються...

Перша вже зігнута і ледве ноги пересуває. У латаному кожусі, подертих чоботях вона несе надщерблений горщик з льодом та порожню торбу за плечима. А Літо — у віночку, вишитій сорочці, зеленій плахті. Стрілися вони та й засперечалися: кому з них забиратися «геть!», а кому з людьми залишатися, радувати їх...

І примічає народ:

- Якщо на Стрітення до вечора стане тепліше, то Літо переможе Зиму, а якщо холодніше, то Зима не відступить.

- Коли ясно і тихо в цей день - бути доброму врожаю і на полі, і на городі.

- Коли на Стрітення ведмідь прокинувся - мед зачув, тобто бджоли порадують пасічників.

- Бабак кепську погоду підкаже, коли на бік ляже.

- Відлига - до пізньої весни.

На Стрітення у церквах святять воду. Вона, як і йорданська, допомагає від усіх недуг. Коли син ішов на війну, батько кропив його саме стрітенською водою. Кропили нею вулики, щоб добре бджоли роїлися, худобу, аби не хворіла та давала багато молока і приплід.

Святять на Стрітення і свічки, які називають «громничками». Вважається, що вони рятують людей, помешкання від блискавки. Коли «біситься» гроза, тому й запалюють стрітенську свічку. Її також ставлять біля труни померлого, або біля ліжка хворого і читають молитви на одужання.

Для деяких терен України характерне і таке обрядове дійство: напередодні Стрітення, як і на Сорок Святих (22 березня), жінки пекли обрядове печиво у вигляді жайворонків. Його роздавали дітям, щоб ті йшли в поле і закликали весну та зустрічали птахів з вирію.